Житарюк Мар’ян Георгійович –
доктор наук із соціальних
комунікацій,
професор кафедри зарубіжної преси
та інформації
Львівського національного
університету імені Івана Франка (м. Львів)
Резистентні
засади функціонування української журналістики в умовах російської агресії
Тези виступу на ІІ Всеукраїнській науково-практичній конференції "Сучасний мас-медійний простір: реалії та перспективи розвитку" (12-13 жовтня 2016 р., м. Вінниця, ВДПУ імені Михайла Коцюбинського)
Сьогодні
мас-медіа крокують семимильними кроками в бік професійної адаптації новітніх
технічних та технологічних ноу-хау. Уявити собі професійного журналіста, який
не користується комп’ютером, смартфоном, інтернетом, звичайно, можна, але вже
доволі складно. Представники молодої генерації медійників легше і швидше
долають виклики, пов’язані з появою нових засобів, старші колеги – повільніше,
ніби з пересторогою, додатковою цікавістю, тому теж переважно користаються
цифровими помічниками, які, образно кажучи, нерідко є їхніми очима, вухами та руками.
Увесь
цей поступ покликаний сприяти полегшеному виконанню професійних журналістських
обов’язків, тим паче, що самі мас-медіа, крім традиційної форми
(газетно-журнальні видання, радіо, телебачення), пропонують паралельно
електронний формат видань, випусків або програм (інтернет-версію).
Певні
спроби системного осмислення проблем і перспектив функціонування української
журналістики, щоправда, до російської агресії, мали місце у працях В.Шкляра [6],
А.Чічановського [5],
О.Гриценко [1], Й.Лося
[4], М.Житарюка [2] та інших
дослідників.
Мета розмислу
зводиться до загострення проблем професійної діяльності мас-медіа, а завдання – до окреслення резистентних
засад функціонування журналістики в умовах ворожої агресії, зокрема, гібридної
війни.
При
порівнянні видів ЗМІ (учора і сьогодні) (рис. 1) впадає в око глобальна
інтернетизація традиційних ЗМІ плюс розвиток альтернативного виду ЗМК –
інтернету.
Мал. 1. Порівняльні характеристики видів
ЗМК (учора і сьогодні).
Інтерактивна
та гіперактивна версія завше буде інакшою – свіжішою, повнішою, з численними позитивними
і негативними коментарями. Тут журналіст може вдовольнити свої професійні
запити і як блогер, адже чимало видань надають можливість формувати таку
колонку як своїм штатним працівникам, так і позаштатним авторам. Водночас
сучасний автор-працівник певного ЗМІ має можливість репрезентувати свої погляди
і позицію поза редакційним контентом – на власних сайтах, блогах, у соціальних
мережах.
У
ситуації, коли мережевих авторів суттєво побільшало, журналісти, мас-медіа
опинилися в умовах посиленої, іноді тотальної конкуренції з боку як тих, хто
справді може фахово та професійно висловитися, резонуючи з суспільними
запитами, так і тих, хто використовує цифрові засоби з метою шкідництва –
тролити, поширювати неправду, ображати людей чи компанії/організації.
Усі ми
добре пам’ятаємо Євромайдан. Перші, хто передав фото й відеодокази кривавих
подій 1 грудня 2013 р., були не представники «Інтера» чи Першого національного,
а пересічні учасники, постраждалі та їхні друзі, врешті, небайдужі громадяни,
які з допомогою новітніх технічних засобів фіксували й через соціальні мережі
поширювали факти про «героїзм» «Беркута» та інших правоохоронних підрозділів.
Соціальні мережі (переважно Фейсбук, Однокласники, Твіттер) фактично виконали
функції он-лайн інформагентств, адже звідсіля доволі часто черпали інформацію
редактори інформаційних програм національних та світових ЗМК.
Здавалося
б, у медіавласників мусить бути інстинкт самозбереження. Однак ми переконалися,
що буває по-різному. Коли цілий світ, крім РФ, повідомляв про події на Майдані
у Києві у спектральному розрізі, окремі медіагрупи, особливо телебачення,
близькі до Партії регіонів та чинної на той момент нібито української влади,
нав’язували українському суспільству контрастне бачення. Після сумнозвісних
законів від 16 січня той же «Інтер», усупереч здоровому глузду, детально переконував
глядачів у необхідності й корисності численних обмежень та нових покарань… Далі
був антимайдан (апробація розбрату, «проба ґрунту»), розстріл Майдану, Небесна
сотня, окупація українського Криму, підтримка сепаратизму не тільки ідейно та
агітаційно, а й матеріально та організаційно, окупація Донбасу, війна, досі не
названа війною. І попри все це, деякі так би мовити українські мас-медіа,
близькі до колишніх регіоналів та міністрів часів Януковича-Азарова, нахабно обманюють
аудиторію, коли намагаються вигороджувати позицію керівників Кремля.
Події з
«Інтером» – це лакмусовий папірець, це сигнал про те, що суспільство доведене
до відчаю: як діями безвідповідальної влади, яка весь тягар проблем (соціальна
сфера, пенсійне забезпечення, зарплати, тарифна політика) переклала на плечі
пересічних громадян, так і постійною брехнею, даруйте, надміром політичного
дискурсу – про «краще завтра», про «безвізовий режим», про
«професіоналів-попередників», і це
суспільство готове до будь-чого, навіть до стихійних бунтів, а не звичайних організованих
протестів. Очевидно, що навіть в епіцентрах національних телемовників не завжди
є розуміння того, що «журналістика і політика – це професії. Однаково важливі.
Однаково складні. І цілком інші» [3]. Важко не
погодитися з Сонею Кошкіною у тому, що сьогодні, в час ризиків та викликів, і в
політиці, і в журналістиці відчувається гострий дефіцит професіоналів, коли
«кожен базіка, маючи сторінку в
соціальних мережах, вважає себе журналістом», а «кожен крикун – політиком»,
адже «в кожній професії – свої критерії, лекала та мірки», які не можна
змішувати, інакше це – підлість та ошуканство… «Неможливо оцінювати пекаря за
критеріями оцінки пілота; лікаря – з погляду художника тощо» [3].
З іншого боку,
не можна відкидати розуміння структури ЗМІ і ЗМК як елементних баз і технологій
функціонування підсистем соціальної (політичної) системи, які, взаємодіючи,
формують видові й типологічні характеристики мас-медіа як сукупність
друкованої, аудіовізуальної продукції, а також мережних ЗМК та інформаційних
агентств.
Розвиток комунікації нагадує розвиток глобалізації. Сьогодні світ технологічно настільки розвинутий, що охоплює усі (крім останнього) види комунікації – від усної до глобальної, від внутрішньої до масової. Наявний технологічний ресурс – це і добре (швидко, дешево, всеохопно, глобально), і погано (невміння ефективно розпоряджатись, кібернетична залежність, втрата реальності й віртуалізація, паралелізація дійсності, використання з пропагандистською, маніпуляційною, провокативною метою). Парадоксально, але подальший технологічний поступ нівелюватиме удосконалення комунікаційних зв’язків своєю тотальною доступністю. Проблеми формату, освіти, морально-етичних принципів ще більше «старітимуть», домінуватиме індивідуальне невігластво, зведене до культу квазісвободи, безвідповідальності, необдуманих бажань. Елементи останнього вже приживаються в мережних медіа (сайти з продажу людей, людських органів, систем озброєння, сексуальних послуг тощо). Енергія цинізму, хамства, психопатологій масштабується: інфікує неімунізованих індивідів і навіть соціуми.
На рис. 2 –
генеза видів комунікації.
Рис. 2.
Генеза видів комунікації.
Попри
плюси, глобалізація оголила й численні слабкі місця. Долання кордонів, виявилося,
несе економічну, культурну й національну загрозу тим країнам чи регіонам, які
слабші, які не можуть себе захистити. Глобалізація сприяє утвердженню
людиноненависницької пропаганди як в окремих країнах, так і цілому світі – про
«укропів», «бендерлогів», «мальчішек-распінатєлєй», «правосєків», від яких
«довелося захищати кримчан», про «повстанців» Донбасу і «кієвскую хунту», яка
нібито розв’язала громадянську війну. Мільярди доларів США, які РФ витрачає
щорічно на тиражування антиросійських страхів та антиукраїнської,
антиєвропейської, антиамериканської істерії в самій Росії та цілому світі, не
можуть бути якоюсь випадковістю, прикрим недоглядом, а скеровані виключно на
боротьбу за симпатії, інтереси, ресурси і психологічне та воєнне домінування,
коли не судилося промислово-економічне.
Парадокси
глобалізації в медіасфері зводяться до того, що індивідуальне може стати
глобальним, а глобальне – індивідуальним. Тому тут дуже велика ймовірність
реалізації тих сценаріїв, які взагалі не очікувані, або принаймні – не
пріоритетні. Теоретично ситуація може змінитися як на «плюс», так і на «мінус».
Але не виключено, що саме організований параноїдально-шизофренічний тип лідера
домінуватиме певний час над погано організованими інтелектуалами, моралістами
чи романтиками (йдеться не тільки про В.Путіна, а й про синдром Д.Трампа, про
посилення праворадикальних настроїв у Західній Європі, про ІДІЛ тощо). Глобалізація
сприяла трансформації традиційного двополюсного світу (період холодної війни),
триполюсного, умовно названого як протистояння «Захід – Схід» (Захід – РФ,
КНР), на однополюсний, коли противники стають спільниками, скажімо, Трамп і
Путін.
Байдужість
світу до проблем нав’язування російського шовінізму, до проблем знедолених
народів і держав може призвести (звісно, тут шансів не так багато, проте їх не
можна відкидати) до глобальної гібридної війни, в якій дуже важко буде знайти
переможців. Чи зміг би хтось у Європі, Україні, самій Росії повірити у середині
90-х рр. ХХ ст., в добу Б.Єльцина, коли російські медіа були одними з
найдемократичніших у багатьох країнах (принаймні ми, українці, дещо заздрили
росіянам) у можливість здійснення утопічного прогнозу про те, що всі російські
мас-медіа, особливо електронні, стануть підконтрольні керівництву держави,
творитимуть культ особи президента, реалізовуватимуть політику релігійної,
національної, мовної, культурної, історичної нетерпимості, потуратимуть
територіальній окупації тощо?
Індивідуальні параноїдальні стани суспільств,
інфіковані їхніми лідерами, можуть стати глобальним викликом існування
цивілізації. Журналісти, автори, блогери, звісно, не можуть і не повинні
відповідати за всі гріхи й негаразди, але, коли ще не пізно, зобов’язані бити у
дзвони, здіймати тривогу, піднімати народ, творити теперішнє і конструювати
майбутнє, а не просто виконувати функцію посередника між владою і низами, як це
запропонували свого часу К.Маркс і Ф.Енгельс.
І тут відповідальність автора перед сучасниками і нащадками зростає в
рази, тим паче що бути почутим у глобальному масштабі може навіть досі невідома
особа.
В умовах
побудови України під час московської агресії та окупації частини територій
злочинно послуговуватися ресурсами, товарами і навіть мовою завойовника. Час
загравання минув. У РФ заборонено практично все українське – церкву, мову,
культуру, а в нас понад половина тиражів друкованих ЗМІ та телевізійного
продукту –російською. Очевидно, що це не можна залишити без змін, інакше все
російське ширитиметься по цілій Україні. Коли сьогодні проїхатися у львівському
тролейбусі чи трамваї, пройтися по центру міста Лева, то мимоволі з’являється таке
відчуття, ніби ти перенісся у 80-ті рр. ХХ ст. , у час СРСР, коли російська
домінувала. Журналісти і журналістика на цих проблемах акцентують замало, чим
фактично сприяють русифікації України.
Отже,
крім тотальної відмови від мови загарбників, українським журналістам треба
звернути увагу на уніфікацію мови медіа. З одного боку, всяке уподібнення
полегшує роботу, заощаджує місце і час, але з іншого боку, - призводить до
примітивізації робочого інструмента мас-медіа. Замість кількох десятків тисяч
слів, як це має місце у словниках авторів художніх текстів, мас-медіа навчилися
задовольняти свої професійні запити (у всякому разі, вони так вважають)
декількома сотнями слів, рідше - тисячею або двома ... Якщо так буде і далі, то
є ризик того, що роль автора буде знівельована тим, що за допомогою спеціальних
логарифмів, з допомогою певних кліше і шаблонів, багато текстів буде генерувати
комп’ютер, а живий автор виявитися… зайвим.
Одне з
важливих завдань журналістики полягає в тому, щоб постійно чесно, компетентно й
неупереджено працювати зі словом, працювати словом і працювати для слів, які
перетворюються на вчинки (В. Здоровега, «Слово тоже есть дело»). Слово – професійний
інструмент журналіста, а ще краще, коли слово професійне і творче, коли воно на
благо людині (аудиторії), коли воно спирається на зрозумілі морально-етичні
принципи, коли воно конструює реальність інформаційним шляхом, а не сприяє
руйнуванню шляхом дезінформування.
Досягти
цього – і просто, і складно. Якщо вважати, що спікер (викладач, журналіст,
ведучий) має право імітувати відповідальність, прикриваючись позицією власників
мас-медіа або політичною кон’юнктурою, тоді це майже неможливо, оскільки слово
буде запрограмоване на руйнацію інформаційної картини світу і творення
дезінформаційного простору. Нехтувати або ж імітувати відповідальність та
бездіяльність за слово та дію – це шлях руйнації як професії журналіста, так і
журналістики як соціокультурної системи На жаль, більшість проблем, як нам
здається, виникає внаслідок вседозволеності людини, бажання медіавласників та
журналістів визначати той порядок денний, який вигідний насамперед вузькому
колу осіб, всупереч законам природи і людській гармонії.
Без
перегляду системотворчих і резистентних засад розвитку національної
журналістики (націоцентризм, відповідальність, патріотизм, українська мова,
усвідомлення себе в контексті минулої історії і бачення своєї ролі в побудові
світомоделі) журналістика як професія має всі шанси перетворитися на хобі тисяч
або й мільйонів любителів висловлюватися.
Список
використаної літератури
1. Гриценко О. Українські
ЗМІ в контексті глобальних процесів на початку ХХІ століття / Олена Гриценко //
Україна на шляху до Європи / Упорядники: Шкляр В.І., Юричко А.В. – К., 2006. –
С.265-379.
2. Житарюк М. Соціокультурна
модель журналістики: традиції і новаторство: моногр. / Мар’ян Житарюк. – Львів:
Простір-М, 2008. – 416 с.
3. Кошкина Соня. О
журналистике как профессии. – 2016. – 10 сент. // https://www.facebook.com/sonya.koshkina?hc_ref=NEWSFEED
4. Лось Й. Публіцистика й
тенденції розвитку світу: навч. пос. / Йосип Лось. – Львів, 2008. – 376 с.
5. Чічановський А.
Національна держава та її засоби масової комунікації у глобалізаційному світі /
Анатолій Чічановський // Україна на шляху до Європи / Упорядники: Шкляр В.І.,
Юричко А.В. – К., 2006. – С.213-225.
6. Шкляр В. Вектори часу /
Володимир Шкляр // Україна на шляху до Європи / Упорядники: Шкляр В.І., Юричко
А.В. – К., 2006. – С.226-264.
08.09.2016
Немає коментарів:
Дописати коментар