Алєксандр Князєв. Журналістика конфлікту. Посібник

http://evartist.narod.ru/text3/10.htm

Александр КНЯЗЕВ

JOURNALISM ON THE CONFLICT

HANDBOOK

ЖУРНАЛИСТИКА КОНФЛИКТА

ПОСОБИЕ

(частичное изложение)

СЕМИНАР ПОВЫШЕНИЯ КВАЛИФИКАЦИИ ЖУРНАЛИСТОВ, РАБОТАЮЩИХ ПО ОСВЕЩЕНИЮ РЕГИОНАЛЬНЫХ И ЛОКАЛЬНЫХ КОНФЛИКТОВ

Бишкек, 11-13 июня 2001 года

Британский Совет в Кыргызстане и Казахстане

480013, Казахстан, площадь Республики, 13

13 Republic Square, Almaty 480013, Republic of Kazakhstan

Tel: + 7 (3272) 506-648, 506-649

Fax: + 7 (3272) 633-443

http://www.britishcouncil.org/kazakhstan

© Князев А., 2001 г.

Переклад, 
адаптація українською мовою 
в контексті подій 2014-2016 рр., 
скорочення - Мар'ян Житарюк

Зміст

«ЦЕНЗУРА СМЕРТІ» (замість передмови)

I. ЗАГАЛЬНІ ПОРАДИ І РЕКОМЕНДАЦІЇ

Background

Попередня інформація про умови роботи

Виїзд-1

Взаємини з військовими

Виїзд-2

На місці

Прагнення до обʼєктивності

Журналісти і міжнародне гуманітарне право

II. ПРИВАТНІ СИТУАЦІЇ І ПОРАДИ ПСИХОЛОГА

Відчуття страху

Полон або викрадення

Психічні проблеми в критичних ситуаціях

Наслідки критичних ситуацій

Натовп, мітинг

Вибух на вулиці

Погрози по телефону

Міни та їх виявлення

КОМУНІКАЦІЇ

Телефонні коди

Деякі контакти, які можуть виявитися корисними і необхідними

Деякі адреси в Інтернеті, які можуть бути корисні

«ЦЕНЗУРА СМЕРТІ»

Проти випадкової кулі, вибухового пристрою, підкладеного в салон автомобіля, проти викрадення людей боротися складно. Журналісти можуть стати жертвами подібних ситуацій, як і інші громадяни. Однак є ще й специфіка професії, внаслідок якої подібні ризики для журналістів виявляються найбільш вірогідні. Ще більша ймовірність різних ризиків і загроз для журналістів, які працюють в зонах соціальних і військових конфліктів, в так званих «гарячих точках».

Крім протидії загальним загрозам безпеці, необхідності залишитися живим і здоровим, перед журналістом постає й інше завдання: незважаючи на всі перешкоди, виконати свою роботу.

Деякі представники нашої професії переконані, що навчитися правилам безпеки при роботі в зоні конфлікту неможливо, хтось із колег вважає, що правильне рішення досягається найчастіше інтуїтивно, потрібні великий життєвий досвід і природний інстинкт, а тренування і навчання марні.

У житті взагалі і в екстремальних ситуаціях зокрема дійсно не буває абсолютно схожих обставин, вміння знайти єдино правильне рішення в будь-якому скрутному становищі – талант індивідуальний. Однак, протягом багатьох років журналісти, які працюють в «гарячих точках», накопичили і певний досвід, деякі складові якого можуть бути корисні для тих наших колег, хто ще тільки збирається працювати в небезпечних для життя умовах. Всього різноманіття можливих ситуацій не можна охопити ніякими рекомендаціями. Зменшити ступінь ризику – можна.

Число злочинів проти журналістів збільшується щорічно. У 1982 році в світі було вбито 9 журналістів, в 1984 – 14, в 1990 – 32. Очевидна і тенденція до зростання числа подібних злочинів. У 1992 році загинули 65 журналістів, в 1993 році 74 журналістів було вбито і 47 викрадені, ще 265 працівників преси були побиті і 311 – заарештовані. За даними «Reporters sans frontiers» (RSF), в 1998 році у всьому світі загинули 19 журналістів.

Станом на 28 грудня 1999 року в тюрмах знаходилося 85 журналістів, яких влада різних країн переслідують за виконання їх службових обовʼязків. У сімдесяти країнах світу свобода преси залишається ілюзорною. У порівнянні з 1998 роком кількість убитих в 1999-му журналістів збільшилася вдвічі. Основна причина – численні збройні конфлікти. 28 журналістів загинули в зонах військових конфліктів: в Сьєрра-Леоне – 10, в Югославії – 6, в Колумбії – 6, в Чечні – 3, в Східному Тиморі – 2, в Лівані – 1. З 6 по 12 січня 1999 року в Сьєрра Леоне були по-звірячому вбиті 9 журналістів. У Колумбії шість журналістів стали жертвами збройних угруповань. Спеціальні кореспонденти німецького журналу «Stern» Габріель Грюнер і Волкер Кремер були вбиті за незʼясованих обставин у Косово незабаром після введення армії KFOR. Жертвами військових екстремістів стали троє журналістів в Шрі-Ланці, один – в Індії і один – в Туреччині. Троє журналістів з Нігерії загинули під час зіткнень на ґрунті етнічної ненависті. У Конго 40 журналістів протягом минулого року були затримані секретною службою. З моменту приходу до влади Лорана Дезіре Кабула в 1997 році близько сотні журналістів провели за гратами більш-менш тривалий час. На Кубі протягом року на тюремних нарах побувало 46 журналістів. З них в грудні залишилися в увʼязненні «тільки» четверо. У Бірмі знаходяться в увʼязненні 13 журналістів, у Сирії – 10, в Китаї – 9, в Ефіопії – 9. В бірманських і сирійських вʼязницях умови утримання особливо жорстокі.

 «Чорним» ж роком для журналістики «Репортери без кордонів» вважають 1994-й – тоді загинули 103 співробітника ЗМІ. «Вбивства журналістів як засіб цензури і тиску на пресу все менше і менше використовуються тими, кому не подобається свобода друку», - вважають «Репортери без кордонів». У доповіді організації наголошується, що 11 із загиблих в 1998 році репортерів займалися розслідуваннями корупції та звʼязків представників влади з організованою злочинністю. 4 журналістів було вбито в Колумбії, два – в Росії. По одному репортеру загинули в Бангладеш, Бразилії, Мексиці, Таїланді і на Філіппінах. Вісім журналістів були вбиті в різних конфліктах. Організація зазначає, що збільшилася кількість заарештованих журналістів – якщо в 1997 році їх було 90, то тепер стало 93. Серед країн, де найбільше порушується свобода інформації, лідирує Туреччина. Тут 260 журналістів затримувала поліція, а на 60 були здійснені напади. У Туреччині – країні, яка претендує на членство в Європейському союзі, - четверо журналістів піддавалися жорстоким тортурам. Серед них Айдоган Инал з прокурдського тижневика «Hevi». Роздягненого, його змушували співати національний турецький гімн, обливали крижаною водою, жорстоко били і намагалися задушити.

У 1999 році в світі було вбито 34 журналіста, більшість – навмисно, відзначають експерти Міжнародного комітету із захисту преси. Найбільше (8 осіб) загинуло в Сьєрра-Леоне під час бойових дій проти повстанців в столиці країни. Шестеро журналістів були вбиті в Югославії, пʼятеро – в Колумбії. Два представники преси були вбиті і кілька десятків зазнали нападу з боку противників незалежності Східного Тимору. За даними російського Фонду захисту гласності, за 1999 рік в Росії при виконанні професійних обовʼязків загинули 15 журналістів. Ці дані не цілком вписуються в статистику Міжнародного комітету із захисту преси, але важливо не це. Важлива тенденція. Віце-президент комітету Террі Андерсон заявив, що все частіше як урядові, так і антиурядові організації різних країн намагаються впливати на висвітлення в пресі тих чи інших гострих подій, нападаючи на журналістів і навіть вбиваючи їх. Однак журналістів набагато менше стали заарештовувати, відзначається в доповіді. У 1999 році за гратами знаходилися 87 представників преси з різних країн світу, що на 31 особи менше, ніж у 1998 році. Найбільше журналістів виявилося за 1999 рік у вʼязниці в Китаї (19 осіб), друге місце за цим показником у Туреччині (18 осіб). За даними комітету, всього за останні 10 років в світі було вбито 458 журналістів у звʼязку з їх професійною діяльністю. Перуанська журналістка Соня Гольдберг назвала це «цензурою смерті».

Втім, значна кількість ситуацій, коли життя журналістів наражається на небезпеку, не повʼязані зі спробами держав або недержавних структур чинити тиск на журналістів. Найчастіше причиною загибелі або поранення стають умови, в яких виявляються журналісти, які висвітлюють конфлікти. На війні – як на війні, і журналісти такі ж люди, як і всі інші.

Однак похмура статистика наведена тут зовсім не з метою відвернути когось від улюбленої професії. Вона повинна нагадати колегам про небезпеку їхньої роботи і зайвий раз звернути їхню увагу на необхідність виконання певних заходів, які покликані потенційну небезпеку якщо і не усунути, то хоча б зменшити. А заодно і просто допомогти в непростій роботі.

Історія військової журналістики на пострадянському просторі веде свій початок від традицій російської журналістики XIX століття, яка, на думку істориків журналістики, в свою чергу, починається приблизно з подій Кримської війни. І вже тоді відносини влади з пресою в умовах війни складалися неоднозначно. Тоді виникла парадоксальна ситуація: читачі центральних газет майже не мали достовірної, нехай навіть запізнілою інформації про бойові дії – вона відтиналася пильною цензурою, тоді як щасливі передплатники газети «Кавказ», яка видавалася в Тифлісі, отримували більш-менш правдиву картину подій, оскільки кавказький намісник Михайло Воронцов не давав розгулятися своїм запопадливим цензорам. Авторами багатьох кореспонденцій були офіцери діючих частин, хоча не всі військові начальники схвалювали таку діяльність своїх підлеглих, багатьом доводилося ховатися під псевдонімами.

Вперше представники російської імперської та зарубіжної періодичної преси зʼявилися у великій кількості в російській армії в роки Російсько-турецької війни 1877-1878 років. В ході цих подій зʼявляється поняття допуску кореспондентів в район бойових дій. Утім, був і один скандал. Він був повʼязаний з кореспондентом "The Times" Вокером, який в ряді репортажів, опублікованих в декількох британських виданнях, досить безсторонньо відзивався про порядки в російській армії і звинувачував деяких її солдатів і офіцерів в жорстокому ставленні до полонених, мародерстві і грабежах. При цьому він, на думку російської армії, "забув" розповісти читачам, що більшість тих, хто допускав безчинства до супротивника, були представниками християнських націй Закавказзя – зі зрозумілих причин вони не відчували до турків особливих симпатій. Замовчував Уокер і про те, як поводилися турки з полоненими. У результаті англійський кореспондент, кажучи сучасною мовою, позбувся акредитації при штабі.

Який вихід з цієї непростої професійної і моральної ситуації?

Цю проблему також не вирішено і в інших країнах. Один з багатьох варіантів запропонували англійці – колишні спецназівці Ендрю Кейн і Пол Браун. Вони створили в Лондоні фірму, яка проводить лікнеп для людей, які виїжджають на війну. Їхню школу вже пройшли журналісти багатьох західних компаній – CNN, NBC, BBC. Ці компанії тепер не відпускають своїх журналістів у «гарячі точки» без закінчення «спецкурсу». Кейн і Браун проводять заняття в Англії, а також проводили їх в Чорногорії, і організовували семінар в Азербайджані – для журналістів з Пакистану, Афганістану, Таджикистану і Узбекистану.

…Досвід показує, що особливе значення для виживання і продовження журналістської роботи в екстремальній ситуації в зоні військового конфлікту мають два фактори.

Перший з них – вміння правильно поводитися в такій ситуації.

Другий – безпосередня підготовка, наприклад, володіння навичками невідкладної медичної допомоги або наявність аптечки.

Надзвичайно важливі юридичні аспекти такої журналістської роботи. Хоча тут основні завдання вирішують не окремо взяті репортери, а керівники ЗМІ і відповідних державних структур. Свого часу, показавши приклад «безпрецедентного співробітництва між конкуруючими гравцями галузі», провідні міжнародні мовні компанії та інформаційні агентства об'єдналися навколо проблеми забезпечення безпеки журналістів, які висвітлюють «небезпечні теми». Associated Press, British Broadcasting Corporation, CNN, ITN Network і Reuters спільно виробили правила, що вимагають спеціального навчання самозахисту і безпеки всіх штатних і позаштатних співробітників, що працюють у «ворожому середовищі». За цими правилами, роботодавці повинні зробити таке навчання обов'язковим, як і страхування життя й надання журналістам «захисного обладнання». Правила закликають інформаційні агентства об'єднувати свої зусилля  під час висвітлення небезпечних регіонів, а також організовувати добровільне консультування з психологами журналістам, які повертаються з важких завдань. Дослідження, проведене Університетом Торонто, виявило, що третина журналістів, які висвітлювали війни і конфлікти, можуть страждати посттравматичним стресовим синдромом. За консультацією ж до психолога зверталися лише деякі з них, часто побоюючись, що їх «спишуть з рахунків», якщо інші довідаються про їхні психологічні проблеми.

Ця книга побудована на узагальненні досвіду багатьох журналістів, які пройшли не одну війну. Включені ж в зміст книги довідкові матеріали можуть послужити підмогою в роботі і в тій самій нестандартній ситуації, де, якби подібне, вам доведеться приймати рішення і діяти, покладаючись лише на себе.

I. ЗАГАЛЬНІ ПОРАДИ І РЕКОМЕНДАЦІЇ

Background

Майте максимумом інформації про країну або регіоні, про місцевості, куди ви прямуєте, ви повинні знати її історію, мати уявлення про економіку, про населення. Якщо йдеться про соціальний або, тим паче, військовий конфлікт, кореспондент повинен мати чітке уявлення про позиції протиборчих сторін, передісторію і причини конфлікту, мати уявлення про лідерів або керівників, уявляти собі, наскільки та чи інша з протиборчих сторін має підтримку у населення, які зовнішні сили стоять за конфліктуючими сторонами.

Не можна сліпо довіряти інформації в ЗМІ, адже кожен може припуститися помилки: не виключено, що автор публікації якраз і знехтував тими правилами, виконання яких сприяє об'єктивності журналістського матеріалу. Крім того, могла змінитися ситуація: що було правильним учора, може не бути таким сьогодні.

У великих редакціях існують спеціальні служби інформаційного забезпечення, куди може звернутися кореспондент, що виїжджає на завдання чи просто при підготовці того чи іншого матеріалу. За допомогою пошукових систем в комп'ютерній базі даних і в Інтернеті збирається вся інформація щодо проблеми, яка цікавить кореспондента. Таким чином, до моменту виїзду до місця подій, він має можливість зрозуміти ту проблему або ті події, про які йому невдовзі доведеться писати. Прочитати підготовлений матеріал можна і по дорозі: в літаку, в машині... На журналістському сленгу цю інформацію називають англійським словом background, що означає «фон, підготовка», цілком відповідаючи змістом. Background – це аж ніяк не та інформація, яка обов'язково буде включена в сюжет, може бути, лише якісь елементи. Цей «фон» необхідний, перш за все, для формування у вас якомога повнішого і системного уявлення про предмет вашої роботи. На практиці буває і так, що вся інформація background'а може бути повністю спростована підготовленим матеріалом. Background – це своєрідна точка відліку, від якої необхідно відштовхнутися і написати щось нове. Навіщо винаходити все життя велосипеди?!..

Іноді є можливість проконсультуватися з потрібної теми в якогось експерта. Це може бути хтось із колег, посадових осіб відповідних відомств і структур, будь-хто. Необхідно лише не забувати, що будь-які коментарі найчастіше бувають досить суб'єктивні і, довірившись їм, ви ризикуєте стати залежними. Навіть про це не здогадуючись. Така інформація знову ж таки є все тим же background.

В реальних умовах ЗМІ Киргизстану немає можливості покладатися на чиюсь допомогу. Як порятунок потопаючого є справою самого потопаючого, так і журналіст, що виїжджає у відрядження, повинен сам думати про все, в тому числі про background'е. Проте, більшість редакцій вже мають доступ до інтернету, в містах існують інтернет-кафе. Важливо поставитися до такої можливості працювати серйозно, не відкладаючи її «на потім» як щось неістотне.

У будь-якому випадку, необхідно опрацювати якомога більший обсяг інформації. З background'а можна почерпнути цифри, дати, факти, які потім можуть бути перевірені ще раз, підтверджені або спростовані. Background дозволяє побачити подія в розвитку: хтось написав про це раніше, інший пізніше, ви бачите тенденції, закономірності цього явища чи події в динаміці. І навіть якщо жоден з фрагментів цієї інформації не знадобиться вам безпосередньо при підготовці матеріалу, аналітичний підхід до неї дозволить вам скласти більш-менш об'єктивну картину того, що відбувається.

Попередня інформація про умови роботи

Велике значення має інформація про те, які законодавчі або адміністративні рішення про обмеження свободи пересування, право інтерв'ювання, фото- і відеозйомки діють в даній місцевості на сьогодні. Чи необхідна акредитація для журналістської роботи в зоні конфлікту, який орган уповноважений цю акредитацію оформляти. Адже може трапитися і так, що ви доберетеся до віддаленої місцевості, в якій відбуваються події, а там з'ясується, що акредитацію необхідно було отримати в столиці. У будь-якому випадку, ніколи не будуть зайвими декілька ваших фото (в форматі, необхідному для документів) «про запас», а також лист від редакції з проханням про вашу акредитації (без вказівки адресата).

Загальні положення про умови роботи журналістів містяться в законодавчих актах. Виїжджаючи у відрядження, ознайомтеся з тими статтями законів і підзаконних актів про ЗМІ, які можуть мати пряме або непряме значення у вашій конкретній ситуації. Майте тексти цих актів з собою: іноді надруковане слово більше, ніж слово сказане, справляє враження на представників влади взагалі і військових зокрема.

Виїзд-1

Існує кілька варіантів виїзду у відрядження в гарячі точки:

1. Повністю самостійно

2. У складі групи.

3. У складі свити.

У першому випадку журналістові діяти набагато складніше. Відсутність авіаквитків, потрібних рейсів, недостатнє фінансування, необхідність долати такі труднощі, як численні військові, міліцейські та інші пости і контрольно-пропускні пункти – це мінімальний перелік труднощів. Однак цей варіант має глобальну перевагу над іншими в тому, що забезпечує незалежність журналіста.

Дуже поширений варіант: покластися на допомогу військових або представників інших силових структур. Можна літати з військовими, користуватися їхнім транспортом і місцем для житла і т.д. Цей варіант має істотну ваду: матеріальна й організаційна залежність серйозно посилює вплив цього середовища на зміст журналістського матеріалу. Це вплив не обов'язково прямої дії. Але, скориставшись допомогою військових, ви берете на себе і деякі моральні зобов'язання. Ще гірше, якщо при цьому військові будуть для вас основним (і, тим більше, єдиним) джерелом інформації. Про об'єктивність такого журналістського матеріалу говорити важко. Інформація в такому випадку приречена на те, щоб бути односторонньою – ви дізнаєтеся тільки те, що вам вважатимуть за потрібне показати і розповісти.

Журналіст або група журналістів можуть бути "свитою" будь-якого генерала або міністра, іншої офіційної особи, що виїжджає в район конфлікту з політичними, просто ознайомлювальними або миротворчими цілями. У цьому випадку також не треба думати про транспорт, проживання і харчування, водночас можна не думати ні про ексклюзив, ні про повноцінний і неупереджений журналістський матеріал.

Журналістові потрібно визначатися, до чого він прагне, що йому ближче: об'єктивність та неупередженість, чи комфортні умови відрядження та дружба з армійськими чиновниками. Якщо друге, то цю книжку слід подарувати комусь із колег, адже вам вона не потрібна.

Взаємини з військовими

Взаємини військового командування з пресою, незалежною військовою журналістикою доволі часто напружені, бо є результатом неспівпадіння завдань і прагнень сторін. Найчастіше військове командування пропонує, як йому здається, найбільш зручні форми співпраці з пресою, а вони, ці форми, чомусь не завжди влаштовують ЗМІ. Пресі, натомість, хотілося б бачити в особі командування доступне, надійне, достовірне і своєчасне джерело інформації, зокрема на суспільно важливі теми.

Актуальне для обох сторін питання, - яким чином повинна здійснюватися робота з інформацією для ЗМІ в ході конфліктів і в інших надзвичайних ситуаціях, хто реально командує в подібній обстановці? У НАТО, наприклад, глибоко і прискіпливо вивчають досвід участі засобів масової інформації у висвітленні косовського конфлікту, деяких інших гарячих точок. У зв'язку з цим акцентують на серйозних прорахунках командування (з точки зору організації інформації в цілому). Цей аспект конфліктних ситуацій практично повністю ігнорували в Росії при аналізі зустрічних інформаційних потоків, наприклад, в ході першої чеченської війни.

Військове командування НАТО, аналізуючи досвід інформаційного висвітлення війни в Югославії та подальшої діяльності KFOR, робить низку важливих висновків. Зокрема, в одному з них сказано, що під час організації різних бойових дій необхідно планувати і спеціальні інформаційні операції. Причому вони повинні бути невід'ємною частиною всіх військових зусиль загалом. Розробка інформаційного забезпечення бойових дій НАТО відтепер стає пріоритетним напрямком оперативного планування...

Як же цей вид бойового забезпечення реалізується на практиці? Перш за все, інформаційне забезпечення повинно мати превентивний характер по відношенню до бойових дій. Як приклад може бути наведена добре організована інформаційна робота військ при розгортанні операції "Буря в пустелі". Коли громадськість готували до тих чи інших заходів, коли проводилося відповідне інформаційне забезпечення, з усіма журналістами велася детальна робота. Тобто їм пропонували цілеспрямовану інформацію. Створенню певного інформаційного клімату сприяли й численні пули під час бойових дій. Водночас під час війни в Югославії робота в пулах журналістів уже не давала того ефекту, на який була розрахована. Однак в НАТО вважають, що у війні в Югославії в цілому вдалося зберегти ті принципи, які були визначені заздалегідь. Командування зіткнулося і з таким сюрпризом: ряд журналістів де-факто покидали ці пули і намагалися діяти самостійно. Розуміючи інформаційні та творчі потреби журналістів, командування НАТО відверто визнало, що недостатньо продумали саме ті методи і форми роботи, які дозволяли б контролювати журналістів при висвітленні конфлікту. У НАТО не засуджують "журналістів" за таку поведінку; там бачать інше – самі багато в чому винні, чогось не продумали, не знайшли раціональні форми роботи.

Найголовніша вимога командування НАТО в інформаційній роботі – це випередження бойових дій. Вони припускають поширення такої інформації, яка б передбачала дії військ і широко показувала, навіщо це робиться, на який результат розрахована.

Наступна за значимістю вимога – безумовна точність наданої інформації.

Наскільки військове керівництво може бути готове до забезпечення журналістів відомостями, щоб не було розкриття оперативних задумів, військових секретів? Адже зрозуміло, що межі допустимого й забороненого доволі умовні. Що таке таємна інформація сама по собі, яким чином і ким визначаються межі відкритості і таємності? Будь-який журналіст, який працював з представниками силових структур навіть у мирній і зовсім не екстремальній обстановці, знає: під завісою секретності військові та воєнізовані відомства часто намагаються приховувати свої упущення і недопрацювання.

Представники НАТО завжди підкреслюють, що завдання військового командування полягає в наданні пресі максимуму інформації. Щоб інформаційна робота сприяла успіху бойових дій, вона повинна вестися, перш за все, на країни і війська альянсу, на країни і війська союзників, на країни і війська протилежного боку. Для цього необхідною умовою є рівноправна співпраця. Стриманість, взаємна коректність – обов'язкова умова співпраці засобів масової інформації та воєнного командування. Всілякі складнощі, витрати, конфлікти, що зʼявляються на цьому шляху, не можуть приховати того, що принцип демократичного контролю над збройними силами буде все більш сприяти створенню ґрунт для гармонізації стосунків цих двох інститутів – преси і силових структур. Водночас цей принцип залишатиметься постійним джерелом напруженості у стосунках, розрядити яку можна тільки шляхом коректного ставлення один до одного.

У Росії, в серпні 1999 року, коли почалася антитерористична операція в Дагестані, журналісти почувалися вільно, як на всій території республіки, так і безпосередньо в зоні бойових дій. Редакційного посвідчення було досить для того, щоб працювати без будь-яких обмежень, а при наявності акредитації, яку без надмірних зусиль можна було отримати в Махачкалі, військові і співробітники МВС надавали кореспондентам всіляку допомогу. Преса і силові структури, мабуть, вперше за останні роки відчули рівноправними партнерами. Військові почали вважати журналістів союзниками.

Але так тривало недовго. Щойно на екрани телевізорів і сторінки газет стала проникати інформація про помилки командування і політичного керівництва, про обстріл своїх позицій і випадки мародерства, щойно прозвучали незручні для генералітету питання, то й можливості з висвітлення контртерористичної операції стали звужуватися, поки і зовсім не зійшли нанівець. З початком бойових дій в Чечні на охопленій боями території залишилися працювати лише ті журналісти, у яких склалися довірчі відносини з командуванням федеральних сил, або ж, що бувало частіше, з командирами окремих частин і підрозділів, а також ті, хто передавав свої репортажі з території , підконтрольної чеченським формуванням. Решта тижнями оббивали пороги Росінформцентру і прес-центру Міністерства оборони в Москві або прес-центру Об'єднаного угрупування в Моздоку з проханням про акредитацію. На думку Олексія Симонова («Фонд захисту гласності», Москва), «професійна репутація журналіста, який пише з глибокого тилу про війну, ще з часів діяльності мого батька як військового журналіста, вважалася малошанована, тому, сьогодні журналістику заодно ще й намагаються перетворити в малоповажну професію, відсунувши її від фактів».

Чи існують якісь формальні універсальні правила, що регулюють роботу журналістів в бойових зонах?

На думку заступника редактора журналу "US News and World Report" Пітера Кері, який колись репортером висвітлював операцію "Буря в пустелі", загальних правил не існує. Для цього достатньо порівняти кілька конфліктних ситуацій останнього десятиліття. Очевидно, наскільки різними були умови, в яких доводилося працювати журналістам. Специфічний, наприклад, досвід війни в Перській Затоці – операції "Буря в пустелі", коли командуванню міжнародних сил разом з владою Саудівської Аравії, з чиєї території велася операція, вдалося обмежити доступ преси до місця подій, до військ. Війна в Перській затоці була унікальною подією, коли журналістам доводилося висвітлювати події з території країни, керованої авторитарним режимом. Багатьом журналістам було відмовлено в акредитації, оскільки їхні погляди не подобалися саудівській владі. Вже потрапивши в країну, журналістам довелося підкоритися жорстким обмеженням, запровадженим військовими штабами. Вся інформація, в основному, надходила з брифінгів, до військ журналістів допускали тільки з провідниками. Можна сказати, що це був вияв природного в таких випадках бажання військових не дати журналістам доступу до інформації, яка могла б допомогти противнику. Проте, як вважає Пітер Керрі, це була серйозна помилка генералів, яку вони не повторили ні в колишній Югославії, ні в Сомалі, ні під час висадки військ на Гаїті. Там журналісти мали, по суті справи, повну свободу пересування та спілкування з військами.

Військові, як правило, встановлюють свої норми поведінки або функціонування журналістів в межах їхньої відповідальності під час ведення бойових дій. Вони можуть змусити журналістів отримати перепустки, акредитації, вимагати від них перебувати в одному місці. Все це може бути пояснене, скажімо, необхідністю збереження таємниць, або забезпеченням безпеки роботи репортерів. Пояснення для обмежень можуть бути різноманітними. Як діяти – вирішують журналісти. Вони можуть покинути зону відповідальності армії і діяти на свій розсуд, або спробувати добути інформацію всупереч армійським заборонам. Багато в чому свобода дій журналіста, що висвітлює конфліктні ситуації, залежить від рівня демократичності держави, де йому доводиться працювати. Якщо обмеження введені армією, то кореспондент може розраховувати на те, що йому нічого боятися з боку центральної влади, що звинувачення військових не матимуть законної сили, звісно, якщо журналіст не викритий в шпигунстві або іншому серйозному злочині. «Всі хороші журналісти, яких я знаю, - каже Пітер Керрі, - намагаються обійти нав'язувані їм правила гри».

Питання про взаємини журналістів з військовими може розглядатися і в іншій площині. Отримання інформації, дозволів на зйомки і т.д. – це все вирішується, як правило, в штабах. Але ще необхідно пересуватися в зоні конфлікту, знаходити спільну мову з безліччю військовослужбовців на простішому рівні. Колишні британські спецназівці Ендрю Кейн і Пол Браун, яких вже було згадано, штучно створюють "студентам" ту чи іншу проблему, яку необхідно вирішити самостійно. "Ви не знаєте, який солдат стоїть на блокпосту, який стан його психіки, чи він п'яний... Але вам обов'язково треба пройти на інший бік. І як ви це зробите?" – Запитує Кейн. "Треба показати йому посвідчення журналіста", - запропонував свій варіант відповіді один з колег. Але лектор відразу ж ускладнює завдання: "А якщо він терпіти не може журналістів ?!" "Перш ніж відкритися, треба поговорити з солдатом, пригостити цигаркою", - пропонують йому репортери. Кейн відразу пожвавлюється: "Правильно, але тільки сигарету слід пропонувати йому не як хабар, а ніби ділишся по-братськи. Можна ще потиснути при зустрічі руку, подивитися в очі. Але тільки недовго, інакше він може оцінити ваш погляд як виклик. Треба розпитати його, як там, на тому боці, чи можна туди пройти... До речі, ні в якому разі не варто підходити до солдата в темний час доби і в темній однотонній одежі – прийме за камуфляж. Всі ваші телекамери і фотоапарати на відстані 150 метрів можуть прийняти за зброю, особливо якщо на об'єктив потраплять сонячні промені (такі ж відблиски і в оптичного прицілу снайперської гвинтівки)". Водночас Кейн розповідає своїм «курсантам» про будову мін, про те, як треба захищатися від вибухової хвилі, де ховатися під час бомбардувань і артобстрілів, радить, що робити при застосуванні хімічної зброї. А доктор Браун навчає журналістів перев'язувати рани і боротися з інфекційними захворюваннями, знезаражувати воду та харчові продукти.

Виїзд-2

Вище вже говорилося про необхідність мати при собі необхідний набір документів. Важливим є наявність паспорта – у багатьох ситуаціях представники правоохоронних органів надають йому більше значення, ніж редакційним посвідченням чи акредитаційній картці. У паспорті є штамп про прописку, зразок паспорта конкретному міліціонеру добре відомий (на відміну від посвідчень і карток), все це може виявитися більш переконливим при необхідності ідентифікувати вашу особистість під час перевірки. Маючи будь-які документи, які стосуються протиборчої сторони, будьте обережні. Це може викликати масу підозр, вас можуть затримати. У підсумку-то все, звичайно, з'ясується, але часу ви втратите чимало.

Неоднозначна відповідь на питання про те, чи повинен журналіст одягати військову форму. Є, наприклад, думка, що якщо вас бачили у військовій формі на одній зі сторін, ви потім вже ніколи нікому нічого не доведете. Це не зовсім так. По-перше, дане міркування стосується того випадку, коли на короткому відрізку часу один і той же журналіст працює по обидві сторони конфлікту. Таке трапляється дуже нечасто. По-друге, у всіх пострадянських країнах окремі елементи військової форми (той же камуфляж) занадто часто носять цивільні особи. Інша крайня точка зору - вже на користь камуфляжу – мовляв, це викликатиме довіру серед військових. Здається, що в свідомості людей військова форма без розпізнавальних знаків вже перестала бути доказом приналежності до військових. Той же одягнений вами камуфляж при роботі серед людей військових буде сприяти тому, щоб ви менше виділялися. Відомо, що для снайпера, що вистежує мішень, людина, що виділяється з навколишніх, підсвідомо більш приваблива. Інша справа, наприклад, що в багатьох військових формуваннях, наприклад, в Афганістані, камуфляж часто буває доступний тільки для командирів. І тут ви, в своєму камуфляжі, можете стати гідною мішенню для снайпера вже з іншого боку. Навряд чи можна знайти будь-які етичні принципи, ґрунтуючись на яких можна було б регламентувати правила носіння камуфляжу. Наприклад, в Таджикистані правоохоронні органи в містах досить уважно стежать за виконанням президентської директиви, згідно з якою заборонено носіння елементів військової форми тим, хто не має на це права. Втім, ті ж таджицькі міліціонери стежать за виконанням цієї вказівки переважно щодо приїжджих. Так що тут ваша форма може стати причиною втрат великої кількості часу, нервів і, можливо, грошей.

Іншими словами, одягніться відповідно до практичних міркувань. Іноді доцільно змішатися з натовпом, іноді буває корисно в натовпі виділятися. Чиніть не у відповідності з догмами, а творчо оцініть ситуацію.

Іноді журналістам, які виїжджають в «гарячі точки», рекомендують не брати з собою предметів, які асоціюються зі шпигунським ремеслом: біноклів і будь-яких приладів з антенами. Здається, що в більшості випадків ця рекомендація зайва. У сучасній журналістській практиці використовується чимала кількість різної апаратури, в тому числі, наприклад, супутникові телефони. Якщо ви працюєте кореспондентом інформаційного агентства і перша умова вашої роботи – оперативність, без цього приладу вам обійтися буде важко. Але при перетині кордонів, на митних та інших контрольних постах вам не зашкодять документи, що підтверджують походження тієї чи іншої апаратури і ваше право на користування нею.

Говорячи про підготовку до виїзду, не зайве буде згадати про обладнання для роботи. Якщо мова йде про телевізійну знімальну групу, то постарайтеся чітко визначитися в питанні про зарядку акумуляторів для вашої камери. Зарядний пристрій повинен бути з собою обов'язково, але чи буде можливість підключитися до електромережі, чи достатньо буде напруги в мережі, чи співпаде частота струму і т.д.? Подумайте про додаткові сповна заряджені акумулятори, спробуйте розрахувати, на який час зйомок у вас є запас.

Сказане стосується і радіокореспондентів, які мають з собою апаратуру для запису. Простіше газетярам, але запас касет і батарейок для диктофона і фотоапарата, а також фотоплівок, необхідний. Намагайтеся не розраховувати на поповнення запасів на місці, невідомо, якою буде якість всіх цих предметів. Якщо ж ви їдете в незнайоме місце, то невідомо, чи буде можливість все це купити.

Залежно від тривалості відрядження, його характеру, місцевості і т.д., можна згадати ряд корисних предметів. Це електричний ліхтарик і термос, фляжка для води і спальний мішок, електрокип'ятильник і приладдя для гоління, запасний одяг і т.д. Що брати, а що не брати, слід вирішувати в кожному окремому випадку.

Інша справа – аптечка. Вона повинна містити набір, необхідний для надання невідкладної медичної допомоги. Найбільш вживані з медикаментів (наприклад, анальгетики) візьміть із запасом, який може стати в нагоді навіть не вам, а комусь із тих, кого зустрінете у відрядженні.

Для кращого розуміння того, що відбувається, та й для власної орієнтації в просторі, можна взяти з собою топографічну карту місцевості. Ось тільки зверніть увагу на її масштаб. Те, що розсекречено в Киргизстані, може бути секретним в Узбекистані і, опинившись на узбецькій території, ви ризикуєте бути запідозреним у шпигунстві або мати інші неприємності.

На місці

Всіх ситуацій передбачити не можна. Деякі можна.

Для роботи в зоні конфлікту величезне значення має транспорт. І якщо необхідно летіти і вибору між літаком або гелікоптером переважно немає, то з автотранспортом легше. Втім, попутний автотранспорт – це як дарований кінь… Добре й те, що є. Якщо ж ви, наприклад, орендуєте машину, то крім загальних характеристик (стан машини, місткість і т.д.) є і специфічний момент. Дуже незручні дводверні легкові машини, наприклад «Нива». У непрогнозованій екстремальній обстановці (бомбування, обстріл і т.д.) люди, що розташовуються на задньому сидінні, опиняються у пастці. Велике значення має особа водія. У найгіршому випадку він може організувати для вас захоплення в заручники. Недобре також, якщо водій – не фахівець. Дивитися в далечінь, сидячи на узбіччі поряд зі зламаною машиною без надії її полагодити, коли десь відбуваються події, - перспектива не настільки похмура, як полон, але також не дуже гарна. Важливо, щоб з водієм налагодився міжособистісний контакт: невідомо куди і скільки вам доведеться їхати (може бути, набагато далі і більше, ніж вважали раніше) і взаєморозуміння тільки допоможе.

Прагнення до об'єктивності

Не буває журналістики стовідсотково об'єктивної і неупередженої, як не буває ідеальної незалежної журналістики. Інша справа, що об'єктивність, неупередженість і незалежність – це ті ідеали, до яких потрібно і можна прагнути.

При висвітленні збройного конфлікту (як і будь-якого соціального конфлікту, будь-якої ситуації протистояння) ідеальним для ЗМІ є відображення позицій обох сторін конфлікту. Цей же принцип повинен поширюватися і на інформацію. Яскравих прикладів недотримання цього принципу в нашій пострадянській історії чимало. Наприклад, практично всі засоби масової інформації країн СНД в ході громадянської війни в Таджикистані дотримувалися позицій тільки однієї, урядової сторони, цілком ігноруючи погляди опозиції. У російських ЗМІ, особливо телевізійних, ця тенденція збереглася і в наступний період. В результаті ці ЗМІ надають уряду Таджикистану ведмежу послугу, регулярно викликаючи своїми публікаціями роздратування представників опозиції і тієї частини населення, яка підтримує опозицію. Зрозуміло, що це мало сприяє розвитку процесу національного примирення в республіці. Інша крайність проявилася в ході першої чеченської кампанії в Росії. З огляду на те, що командування федерального військового угруповання не завжди і не в належній мірі виявлялося готове надати журналістам вичерпну інформацію про розвиток подій, журналісти були змушені шукати інші джерела інформації. Перехопивши ініціативу, головним і чи не основним джерелом інформації для журналістів, які працювали безпосередньо в республіці (використання повідомлень агентств та інших вторинних джерел московськими редакціями не береться до уваги), стала чеченська сторона. Зрозуміло, що ця обставина сприяла створенню перекосів у формуванні у глядацької і читацької аудиторії загальної інформаційної картини того, що відбувається на Північному Кавказі. У другій чеченській кампанії ситуація кардинально змінилася, проте загальна картина й тут далека від об'єктивної…

Журналісти і міжнародне гуманітарне право

Журналісти, професійний обов'язок яких – перебувати там, де відбувається збройне зіткнення, і брати безпосередню участь у висвітленні цих подій, за нормами міжнародного гуманітарного права (МГП) вважаються цивільним населенням і особами, які опинилися на території збройного конфлікту. За нормами МГП, цивільні особи можуть втратити право на захист, що надається МГП, якщо вони вступають до лав збройних формувань, якщо вони беруть у руки зброю і навіть якщо вони знаходяться поруч з різними військовими об'єктами, оскільки в цьому випадку ніхто не зможе гарантувати їм життя, оскільки військові об'єкти будуть піддаватися нападу насамперед.

Головною міжнародною гуманітарною організацією, до чиїх функцій відноситься контроль над дотриманням норм МГП, є Міжнародний Комітет Червоного Хреста (Півмісяця). Поряд з МКЧХ в зонах збройних конфліктів часто працюють і інші міжнародні організації, з якими доводиться стикатися журналістам. Це миротворчі сили ООН, це Організація безпеки і співробітництва в Європі – ОБСЄ, це такі неурядові міжнародні гуманітарні організації як "Лікарі без кордонів", "Міжнародна амністія", "Репортери без кордонів", місії Управління Верховного комісара ООН у справах біженців і ряд інших неурядових організацій, мета яких – сприяти насамперед цивільному населенню, яке втягується у збройний конфлікт.

Існує кілька видів захисту, що надається МГП журналістам. Стаття 79 Додаткового протоколу № 1 регламентує захист, що надається журналістам. Слід звернути увагу на перший і другий параграфи цієї статті, де йдеться про надання захисту журналістам як цивільним особам. Справа в тому, що після Другої світової війни ООН зі свого боку пропонувала встановити певні положення про захист журналістів. Зокрема, ООН пропонувала зробити спеціальні розпізнавальні знаки для журналістів, запровадити певний облік журналістів, створити базу даних, створити міжнародну організацію, яка могла б регулювати напрямок журналістів у різні "гарячі точки".

Однак самі журналісти, багато міжнародних журналістських організацій виступили проти ініціатив ООН. Однією з причин, чому журналісти були проти такого захисту, було побоювання, що подібний захист насправді буде певним інструментом тиску на журналістів, буде перешкоджати їхній професійній роботі в зоні збройних конфліктів. Ці побоювання не були безпідставні, оскільки відомо чимало спроб не допускати журналістів до висвітлення тих чи інших проблем, пов'язаних зі збройним конфліктом.

Скажемо більше, для будь-яких воєначальників, для будь-яких керівників збройних формувань, які втягнуті в конфлікт, головна мета – не допустити журналістів туди, де проводяться бойові операції. Чому? Журналісти можуть побачити те, що військові якраз не хотіли б оприлюднювати, а саме – тотальний характер проведення бойових дій, порушення норм МГП, знищення цивільного населення і багато чого ще, за що необхідно відповідати. Тому кожен політик, кожен воєначальник, який бере участь в збройному конфлікті, ставить своїм завданням не допустити туди журналістів. Проте, журналісти наполягли на тому, щоб ці спеціальні методи із захисту журналістів не були ухвалені. Журналісти також вважали, що спеціальні розпізнавальні знаки, які пропонувала ООН, навпаки, привертатимуть увагу снайперів або певних сил, які прагнутимуть насамперед позбутися саме журналістів.

Під впливом багатьох міжнародних журналістських організацій такі положення про спеціальний захист для журналістів не були ухвалені. Єдине, що сьогодні реально надає захист журналістам в зоні збройного конфлікту, це норми МГП, за якими журналісту надається захист, як і будь-якій цивільній особі. Тобто на журналіста поширюються всі ті норми МГП, що й на кожну цивільну особу. Наприклад, якщо журналіста захоплено в полон, то йому повинен бути обов'язково наданий захист, судові гарантії, що при першій нагоді він повинен бути виданий тій державі, громадянином якої він є.

Утримання багатьох цивільних та журналістів з боку РФ на Донбасі, викрадення громадян України на чужі території, незаконне тривале утримання, судилища – все це яскраві свідчення нехтування чи невизнання РФ у ХХІ ст. міжнародних політико-правових норм, в т.ч. й МГП.

Багато журналістів на практиці часом забувають про інше положенні МГП, яке вказує, що журналіст втрачає право на захист як цивільна особа, якщо він стає комбатантом, тобто починає брати участь у збройних діях, або знаходиться поруч з військовими об'єктами. Часом військове командування пропонує допомогу журналісту, каже, наприклад, сідай в наш бронетранспортер, разом доїдемо з однієї точки в іншу. Але потім цей бронетранспортер потрапляє в засідку, і, природно, ніхто не буде розбиратися, чи серед військових був журналіст. Те саме стосується бажань деяких журналістів використовувати військову форму, камуфляж, про що вже говорилося вище. З точки зору міжнародного права, це дає зайвий привід прийняти журналіста за звичайного військовослужбовця.

Надзвичайно важливим є наступна умова – у жодному разі не дозволяється журналісту брати в руки зброю, тим паче з метою допомогти тому чи іншому озброєному угрупованню. У такому разі Міжнародне гуманітарне право вже не може вважати комбатанта журналістом.

Наступне питання, яке теж дуже актуальне і злободенне сьогодні, - це свобода переміщення журналіста в зоні збройного конфлікту. Чи може, наприклад, журналіст просто приїхати в зону бойових дій, вільно переміщатися там, збирати інформацію? Кожне командування намагається встановити якісь обмеження: або запроваджує комендантську годину, або спеціальні перепустки – робить все для того, щоб сторонній не був присутній там, де він може побачити те, що йому не хочуть показувати. Це теж вносить певні складнощі в роботу журналіста в зоні конфлікту, в застосування положень МГП про захист журналіста як цивільну особа. Багато збройних формувань, наприклад, вимагають від журналіста проходити процедуру акредитації, тобто акредитуватися при тому чи іншому штабі, при тій чи іншій політичній групі чи при тій чи іншій армії. Навіщо? Знову ж таки, щоб контролювати журналіста.

Ще одне питання, яке теж стає вкрай актуальним сьогодні, – це звинувачення журналістів у шпигунстві. Наприклад, чеченський конфлікт залишив величезну кількість свідчень, коли журналістів найчастіше звинувачували у шпигунській, розвідувальній діяльності.

Із статті 79, «Заходи щодо захисту журналістів»: «Журналіст, який перебуває в небезпечному відрядженні в районі збройного конфлікту, будучи цивільною особою, користується в повному обсязі захистом, що надається міжнародним гуманітарним правом цивільним особам». Є так зване посвідчення журналіста, що знаходиться в небезпечному відрядженні. Це посвідчення вважається загальновизнаним міжнародним документом і дозволяє ідентифікувати особу журналіста в зоні збройного конфлікту. Міжнародні гуманітарні організації рекомендують журналістам перед тим, як вирушати в зону збройного конфлікту, оформляти таке посвідчення. Його можна отримати в різних журналістських організаціях або в міжнародних гуманітарних організаціях для того, щоб легше було зрозуміти, що це саме журналіст, а не шпигун, розвідник, який займається не своїми прямими обов'язками. Втім, про використання такої форми ідентифікації журналістів на території країн СНД нічого не відомо.

Важливе питання, яке вимагає висвітлення в зв'язку з МГП. Це питання про використання нової сучасної техніки для збору та передачі інформації. Навряд чи у когось викликає сумніви констатація того факту, що ми давно вже живемо в епоху інформаційних, психологічних воєн. Існує маса прикладів, коли повідомлення виявлялося здатне привести до значних жертв, створити атмосферу паніки.

Цього ж можна досягти і за допомогою більш досконалих засобів збору і передачі інформації, які за своєю силою впливу можуть викликати більші наслідки, ніж, скажімо, пряме застосування звичайних озброєнь. Все це є суттєвим питанням і багато в чому, призведе до того, що і Женевські конвенції, і Гаазькі конвенції будуть, ймовірно, незабаром переглянуті і доповнені спеціальними положеннями, які будуть регулювати саме застосування інформаційних і психологічних засобів ведення війни. Як приклад, можна розповісти і про один технічний винахід, який вже застосовується на практиці… Це портативні телевізійні камери, суміщені з портативною супутниковою антеною. Ця техніка дозволяє вести прямі телевізійні трансляції безпосередньо із зони бойових дій. Можна тільки уявити, який психологічний ефект це може викликати, до яких наслідків призвести!

Багато фахівців сьогодні дуже серйозно досліджують таке явище, як "ефект CNN". Що це означає? Прямі трансляції, організовувані цією компанією із зони бойових дій, впливають на політиків, на тих, хто ухвалює рішення. І часом характер цих рішень не завжди правильний, поспішний, адже ці рішення випливають з телезображення, тобто телереальності. Таким чином, в ухваленні адекватних рішень політика дуже лімітована в часі. І часом політики або ті, хто відповідає за ті чи інші рішення, можуть допускати серйозні помилки, такі помилки, які можуть бути визначальні не тільки для певної країни, а й людства загалом.

II. ПРИВАТНІ СИТУАЦІЇ І ПОРАДИ ПСИХОЛОГА

Почуття страху

Ті, хто стверджують, що не мають почуття страху, обманюють тільки самих себе. Страх, що з'являється в момент небезпеки у людини, – це природне почуття, що випливає з інстинкту самозбереження, організм подає сигнал тривоги в небезпечній ситуації, страх є відображенням цього сигналу у свідомості. В іншому випадку з організмом не все гаразд.

Страх корисний, адже мобілізує фізичні сили, прискорює роботу мозку, концентрує увагу, інакше кажучи – допомагає знаходити рішення і виходити зі складних, майже патових ситуацій. У деяких випадках відсутність почуття страху означає відсутність уяви і, отже, нездатність людини оцінити небезпеку. І навпаки, ті, хто має бурхливу уяву, можуть часто перебільшувати свої страхи. На грунті страху можуть з'являтися занепокоєння, трепет, слабкість, безсилля, нерухомість. Цей стан часто супроводжується порушеннями вегетативної нервової системи або ж істеричною реакцією, яка характеризується неясністю суджень і нездатністю до дій. Так виникає паніка, якою можна заразити й оточуючих. Люди, охоплені панікою, повністю втрачають індивідуальні якості, гідність, перетворюються на складову частину натовпу, руйнівної маси, яка нездатна контролювати свої дії. Замість здорового глузду починає домінувати примітивний інстинкт, що характеризується криком: "Рятуйся, хто може!"

Паніку можна долати по-різному: переконаннями, категоричним наказом, поясненням неістотності небезпеки або ж використанням сили. Нерідко постійний страх переходить у підлість.

Як з цим всім упоратися? Людина повинна вірити у щось вище: або в себе, або в правоту, важливість, необхідність того, що вона робить. Мотивація власних вчинків повинна стати тим імпульсом, який допомагає долати труднощі. Додаткових сил людині можуть надати досвід та попередні випробування, психологічна підготовка. У надзвичайній ситуації важливо, щоб ви були спроможні:

- швидкі ухвалювати рішення;

- уміти імпровізувати;

- постійно і безперервно контролювати самого себе;

- уміти розрізняти небезпеку;

- уміти розпізнавати людей;

- бути незалежним і самостійним;

- бути твердим і рішучим, навіть жорстоким, коли це буде потрібно, але вміти підкорятися, якщо необхідно;

- знати свої можливості і не занепадати духом;

- у будь-якій ситуації намагатися знайти вихід.

Ніколи не здавайтеся, адже головне – це збереження життя.

Полон або викрадення

Повернемося до порад вже знайомих британських екс-спецназівців. Кейн помічає, що у всіх викрадень є свої національні особливості. Одначе всі вони мають і шість загальних фаз:

1) вибір об'єкта викрадення;

2) розвідка, стеження;

3) захоплення;

4) полон;

5) переговори;

6) викуп.

Кейн вважає, що під час викрадення від журналіста залежить дуже багато. "Якщо ви будете триматися від пістолета викрадача на відстані не менше десяти метрів, є шанс, що він промахнеться, і найважливіше – ви збережете свій вплив на ситуацію. Якщо ж підійдете занадто близько, контроль над ситуацією повністю перейде до нього. Ця теза втрачає своє значення, якщо у викрадача автомат. Щось аналогічне може статися і тоді, коли ви впадете на коліна й почнете істерику, - повчає Кейн. – Якщо вас відразу не вбили, значить, треба заспокоїтися: вони хочуть отримати за вас викуп або на когось обміняти. Сидячи під арештом, треба займатися фізкультурою і думати тільки про хороше або про бога. У неволі не треба поспішати під час їжі, щоб травна система працювала повільніше, і ви не відчули  голод одразу».  Аби потягнути час, схитрувати, непогано було б, наприклад, попросити про найелементарніше, як-от принести зубну щітку, газету. Якщо викрадачі виконають прохання, можна говорити про першу вашу перемогу: адже вони пішли вам на поступки.

Захоплення журналістів може бути повʼязане і з професією: в сучасній історії відомі факти, коли журналістів брали в заручники, аби через через них донести до громадськості якусь інформацію.

Відсутність звичного спілкування, ізоляція, дефіцит інформації (в тому числі – про те, що робиться для звільнення і чи робиться взагалі) пригнічують психіку дуже серйозно. Кореспонденти «Радіо Росії» Юрій Архипов і Микола Мамулашвілі, які провели в полоні у Чечні навесні 1997 р. близько трьох місяців, розповідали, що цей фактор діяв більш гнітюче, ніж, наприклад, недостатнє харчування або якісь побутові незручності. Не випадково, одномісний номер в готелі – на благо, але одиночна камера для ув'язненого – страшне покарання.

Але і ця ситуація зовсім не безнадійна для інтелектуала. Скористайтеся спокоєм для впорядкування знань, ідей, самоорганізації. Займіться йогою. Якщо їжі вистачає – тренуйте м'язи. Займіться свідомим роздвоєнням своєї особистості, не чекаючи, поки вона роздвоїться сама через шизофренію. Варіантів багато: Я – ентузіаст і Я – цинік, Я – Христос і Я – диявол і т.д…

Починайте думати вголос. Це колись однаково почнеться, але ви зможете випередити події як профілактику психічних порушень. Заборона писати допомагає тренувати пам'ять. Потенціал пам'яті колосальний. Можна чудово тримати в голові не одну велику теорію...

Очевидно, депресії уникнути не вдасться. Депресія – це завжди результат невдач, втрат, сукупність дрібних неприємностей, відсутність успіху, коли "все погано". У такому стані може сформуватися суїцидальний настрій, тобто думка про самогубство. На цей випадок встановіть для себе правило: завжди по можливості зволікати з ухваленням рішень, ніби за принципом «ранок покаже». З'являться нові ідеї, зміняться обставини, зʼвиться хороша порада. Слід мати на увазі, що будь-яка поразка, будь-яка важка втрата емоційно переживаються тільки перші три дні. Потім людські емоції починають поступатися місцем раціональному мисленню. Наберіться сил на три дні. Якщо не хочеться жити, уявіть собі ті приємні миттєвості, які ви можете втратити назавжди. Їх може більш ніж досить, щоб змінити ваше поспішне рішення. Якщо у вас є вороги, подумайте, як вони зрадіють вашим бездарним кінцем. Якщо ви все життя не наважувалися на якийсь рішучий вчинок, зробіть його "під завісу". Це може повернути вам волю.

Психічні проблеми в критичних ситуаціях

Не існує чітких відмінностей між психічно здоровими людьми і психічно хворими. До будь-якої з цих груп слід ставитися обережно. Мораліст і максималіст може збожеволіти сам по собі – без серйозних потрясінь ззовні. Іноді таке трапляється від надмірного самоаналізу…

Справжній інтелектуал (а не просто володар диплома) – може втратити глузд тільки в екстремальній ситуації, коли вичерпуються можливості його свідомо розвинених психічних захисних механізмів:

- віра в неминучий "щасливий кінець", як це буває в мелодрамах;

- відсутність страху смерті ("смерть – одноразовий акт, після якого не буде ніяких відчуттів");

- здатність до вольового зусилля;

- знахідки для інтелекту при монотонній фізичній роботі ( "дорогу подужає той, хто йде");

- мрії (основні і запасні);

- недовіра;

- цинізм;

- налаштованість на подвиг (не так на самопожертву);

- звичка сміятися, в тому числі над собою.

При несподіваному повороті подій, коли загибель може вже, здається, неминуча, єдина стовідсоткова небезпека полягає в тому, що ви можете впасти в стан апатії, як кріль, якого заковтує удав. В історія великих аварій і катастроф повно прикладів, коли люди гинули лише тому, що занадто швидко втрачали надію і нічого не робили для свого порятунку. Порятунок полягає в тому, щоб заздалегідь налаштуватися на сприйняття критичної ситуації як вашого власного довгоочікуваного шансу стати героєм. Примусьте себе відчувати душевний підйом. Ведіть себе так, щоб потім не було соромно згадувати.

Аналіз критичних ситуацій показує: повільно наростаюча небезпека притупляю пильність. Наприклад, багато людей навіть обурються діями служб порятунку, які виселяють безпечних з небезпечних районів.

Невеликий стрес в критичній ситуації допомагає міркувати, сильний – заважає. Може порушитися сприйняття часу: час мовби розтягується. Може статися роздвоєння особистості: одна половина думає і діє, а інша на все це дивиться і жахається ("очі бояться – руки роблять"). У цій другій половині людина бачить себе ніби з боку, згадує картинки зі свого життя.

Чи не найбільший  страх відчувається тоді, коли ще не настав стан роздвоєння особистості і коли він вже минув. Роздвоєння – це компенсація страху, дистанціювання від нього. Спрацьовують найсильніші звички, пригнічуючи всі інші звички і набуті знання.

Наслідки критичних ситуацій

Доволі часто в людей, які пережили катастрофу або іншу страшну ситуацію, починаються психічні розлади: безсоння, апатія, страх, кошмари, втрата апетиту, імпотенція…

Займайтеся аутотренінгом. Навчіться розпізнавати початок таких підступних емоцій, як страх, гнів, ажіотаж. Вигадуйте формули самонавіювання й насичуйте їх асоціаціями. Наприклад: "Я не боюся смерті, тому що після неї не буде нічого". Або: "Мені вмирати не страшно, тому що душа все одно безсмертна". Це вже залежно від індивідуальних переконань.

Коли дуже важко, допомагає надія на краще. Тому добре мати різні мрії на випадок провалу основної. Не слід усе ставити на одну карту: рухайтеся в декількох напрямках, тільки намагайтеся не розпорошуватися.

Натовп, мітинг

Соціальні психологи вважають, що натовп – це особливий біологічний організм, який діє за своїми законами і не завжди враховує інтереси інших. Часто натовп небезпечніший за стихійне лихо або аварію, які стали першопричиною його виникнення. Зигмунд Фрейд стверджує, що масову психологію, поведінку натовпу можна пояснити, якщо взяти памʼятати, що характер мислення окремої людини в натовпі є породженням атавізму як відбитку первісного існування.

Характерні риси паніки (на основі досліджень Е.Карантеллі (США)):

- панічна втеча відбувається завжди у протилежну від небезпеки сторону (немає жодних спроб протидії);

- напрямок втечі в паніці не є випадковим (пролягає або знайомою дорогою або тією, по якій біжать інші);

- за своїм характером панічна втеча асоціальна (навіть найміцніші зв'язки можуть бути перервані: мати може кинути дитину, чоловік – дружину і т.д.), а люди стають несподіваним джерелом небезпеки один для одного;

- людина, охоплена панікою, завжди вірить, що обстановка вкрай небезпечна (панічна втеча припиняється, коли людина вважає, що опинилася поза небезпечною зоною);

- людина, охоплена панікою, погано міркує, хоча її дії не завжди позбавлені логіки. Проблема радше в тому, що вона не шукає альтернативних рішень і не бачить наслідків своїх рішення – досить згадати типові під час пожеж стрибки з великої висоти.

Основна психологічна картина натовпу:

- зниження інтелектуального рівня і підвищення емоційного; різке зростання навіювання (сугестивності) і зниження здатності незалежного мислення (Гітлер охарактеризував це афоризмом: "Закрийте своє серце, а ключ віддайте мені");

- натовпу потрібен лідер або об'єкт ненависті, якому він з насолодою підкорятиметься або громитиме в ненависті;

- натовп здатний як на страшну жорстокість, так і самопожертву, в тому числі і щодо лідера;

- натовп швидко видихається, коли чогось домагається. Розділені на групи люди швидко отямлюються і змінюють власну поведінку, більш тверезо оцінюють те, що відбувається;

- у життя вуличного (особливо політико-соціального) натовпу дуже важливі такі елементи, як перший камінь у вітрину і перша кров. Ці ступені можуть вивести натовп на принципово інший рівень небезпеки, де колективна безвідповідальність перетворює кожного члена натовпу в злочинця. З такого натовпу треба негайно виходити.

Як вціліти в натовпі?

Найправильніше – обійти його десятою дорогою. Однак професійні обов'язки журналіста не завжди дозволяють вам цього зробити. Як же мінімізувати небезпеку?

1.     Не можна йти проти натовпу. Якщо натовп вас захопив, намагайтеся уникати як його центру, так і краю, який поблизу вітрин, ґрат, огорож набережної і т.д.

2.     Щоб мінімізувати ризики розчавити або затоптати, старайтеся оминати все нерухоме на шляху – стовпи, тумби, стіни і дерева.

3.     Не треба хапатися ні за що руками, щоб їх не зламали.

4.     Якщо є можливість, застебніться, завʼяжіть шнурки.

5.     Небезпечно бути й на високих підборах.

6.     Якщо у вас щось упало (що завгодно), не зупиняйтеся, намагаючись підняти.

7.     У щільному натовпі, якщо правильно поводитися, ймовірність упасти не така вже й велика, як небезпека давки. Тому необхідно захистити діафрагму зчепленими в замок руками, склавши їх на грудях або ж пружно зігнути руки в ліктях і притиснути їх до корпусу. Поштовхи ззаду треба приймати на лікті, а діафрагму захищати напругою рук.

8.     Головне завдання в натовпі – не впасти. Але якщо ви вже впали, слід негайно захистити голову руками і вставати. Це дуже нелегко, але можливо, якщо застосувати таку техніку: швидко підтягнути до себе ноги, згрупуватися і ривком спробувати встати. У щільному натовпі самотужки піднятися з колін навряд чи вдасться, тому цілою ступнею однієї ноги треба впертися в землю і, використовуючи рух натовпу, різко розігнутися.

Викладене перед цим стосується загальних правил. Більш конкретні особливості виконання професійних обовʼязків журналіста передбачити доволі складно. Якщо ви не працюєте в електронних ЗМІ (наприклад, газетяр), тобто у вас немає з собою знімальної чи іншої громіздкої апаратури, головне ваше  завдання – вижити! Якщо журналіста скалічили чи, що ще гірше, - вбили, то професійний обов'язок нікому буде виконувати. Складніше телевізійникам, які мають камеру, штатив, іноді драбину, тому і кореспондент, і оператор, ще до початку зйомок повинні постаратися розрахувати оптимальні варіанти для розташування апаратури з урахуванням як можливості самої зйомки, так і власної безпеки. Оператор, який перебуває в натовпі з увімкненою в режим запису камерою, найчастіше – поганий крок, що передбачає марнування часу, сил, заряду акумуляторів, запасу відеоплівки. Набагато ліпше знайти безпечні місця на узвишші.

Якщо ви чи ваша група працюєте на концерті, мітингу, на стадіоні, то слід заздалегідь передбачити можливі варіанти виходу з місця зйомки. Намагайтеся не опинятися біля сцени, роздягальні і в інших місцях, що потенційно можуть стати епіцентром подій. Також слід уникати стін (особливо скляних), перегородок, сітки і т.д. Трагедія на стадіоні в Шеффілді (Англія) показала: більшість із загиблих було розчавлено натовпом на загороджувальних сітках.

Якщо паніка почалася через терористичний акт, не долучайтеся до загального безладу, не біжіть у числі перших, ліпше спробуйте оцінити ситуацію. Тут можуть стати у пригоді прийоми аутотренінгу та експрес-релаксації. З цього переліку можна вибрати найоптимальніші для себе:

1. Погляньте вгору, зробивши при цьому повний вдих і, опускаючи очі до рівня горизонту, плавно видихніть повітря, максимально звільнивши легені і розслабивши всі м'язи. Рівне дихання сприяє адекватній поведінці. Зробіть кілька вдихів і видихів.

2. Подивіться на щось блакитне або уявіть собі насичений блакитний фон. Задумайтеся про це на секунду.

3. Вимовте подумки дуже твердо і впевнено: "Не два!" Це допоможе уникнути емоційної плутанини. Також можна запитати себе, назвавши по імені (краще голосно вголос), приміром: "Миколо, ти тут?" І впевнено собі ж відповісти: "Так! Я тут!".

4. Уявіть себе телевізійною камерою, яка дивиться на все ледве збоку і з висоти, оцініть свою ситуацію як сторонню – що б ви робили на місці цієї людини?

5. Змініть почуття масштабу. Погляньте на вічні хмари. Усміхніться через не можу, приборкайте страх несподіваною думкою чи спогадом.

6. Якщо натовп щільний, але нерухомий, з нього можна спробувати вибратися, використовуючи психосоціальні прийоми. Наприклад, прикинутися хворим, п'яним, божевільним, зробити вигляд, що вас нудить і т.д. Тобто треба змусити себе не панікувати, бути поінформованим та імпровізувати. Щоравда, цей прийом не підходить телевізійникам, яким заважатиме відеокамера.

…Збираючись на мітинг, слід знати, чи він санкціонований владою. Ця інформація дозволить спрогнозувати можливий розвиток подій і прорахувати варіанти можливих дій. Якщо мітинг заборонений, то він часто перетворюється в екстремальну ситуацію. Але навіть якщо ви йдете на санкціонований мітинг, необхідно дотримуватися мінімальних правил безпеки.

Потрапивши на мітинг, беріть до уваги прогноз подій, уважно спостерігайте за натовпом, ситуацією на флангах, маневрами сил охорони порядку.

У мітингів і демонстрацій зазвичай є своя географія та історія. Проаналізуйте її. Ви повинні знати, чи передбачено хід або прорив і куди, де стоїть поліція, де найбільш небезпечні ділянки (скляні вітрини, бар'єри, металеві огорожі, мости і т.д.). Подумки спробуйте скласти карту мітингу (вид зверху) з ймовірними шляхами відходу та екстреного порятунку.

Ще кілька рекомендацій:

1. Тримайтеся подалі від сил правопорядку, з якими іноді бореться невдоволений натовп: летять камені, пляшки, палиці, можливі провокації. Не менш небезпечні й дії у відповідь.

2. Не стійте біля сміттєвих контейнерів, урн, картонних коробок, дитячих візочків, валіз або торб без господаря, адже це потенційні місця закладання вибухівки.

3. Не наступайте на кульки й пакети.

4. Якщо немає серйозної робочої необхідності, не наближайтеся до агресивно налаштованих груп, не прагніть потрапити ближче до мікрофона чи трибуни, адже на флангах масових зібрань безпечніше, та й відносини між людьми там більш адекватні.

Якщо ж ви все-таки опинилися в епіцентрі подій, наприклад, протистояння поліції та протестувальниками-хуліганами, постарайтеся не панікувати. Але треба памʼятати і про те, що під час розгону мітингу або демонстрації можуть застосувати сльозогінні гази. Так, наприклад, "Черемуха" (один з ключових) розпадається за 1,5-2 години. На відкритому повітрі не буває смертельних концентрацій, але отруєння різного ступеня трапляються доволі часто. Таланить тим, хто носить контактні лінзи, ніс і рот можна захистити хустинкою, змоченою в будь-якій рідині. Але ці примітивні засоби захисту ефективні лише в перші хвилини. Якщо ж у очі потрапив газ, треба швидко і часто моргати, щоб сльози вимили хімічний засіб. Є і доступне "народний засіб" - протерти очі сечею. Проте найліпше – якнайшвидше покинути місце застосування лакрімогенних речовин, якщо у вас немає з собою протигазу (а його в журналістів, звісно, немає).

Мітинги і демонстрації – також поширені засоби маніпулювання колективною свідомістю, до яких вдаються представники політичних сил.

Особливо дієві:

-         крайній популізм ідей, простота гасел, вимог, рішень;

-         психофізичні прийоми, покликані створити атмосферу спільності, об'єднати натовп (колективні похитування, скандування коротких гасел – іноді по черзі двома частинами натовпу, спільний спів, плескання в долоні, стрибки на місці і т.д.);

-         навіювання впевненості в сьогоднішній перемозі.

Існує думка, що велика щільна група людей є особливим гігантським організмом, де окрема людина майже нічого не вирішує. Тут практично повністю вимикаються аналізаторські функції психіки індивідуума і, навпаки, різко зростає емоційна оцінка реакцій: від яскраво вираженої ненависті до "чужих" – ідей, людей – до майже слізної любові до "своїх". Потенційна руйнівна енергія мітингу без перебільшення може зрівнятися з енергією землетрусу або цунамі. Відповідним має бути й захист психіки. Після мітингу зазвичай постає питання про кількість його учасників. Для орієнтування беруть до уваги такий розрахунок: кількість людей на одному квадратному метрі площі. Влітку це зазвичай не більше трьох осіб, взимку 1-2 людини. Поблизу трибуни щільність більша, далі зменшується до 1 людини на два квадратних метри.

Окремо необхідно обумовити відносини між натовпом мітингарів та журналістами. Насамперед – телевізійників, чия професійна приналежність очевидна. Оскільки будь-який мітинг – це акт формування суспільної свідомості в потрібному організаторам напрямку, то й інтерес до представників ЗМІ буде підвищений. Іноді знімальна телевізійна група навіть стає потужним каталізатором розвитку мітингової стихії. Трапляється, що й мітинг збирають тільки через підвищений інтерес ЗМІ і можливість подальшого висвітлення в мас-медіа.

Взагалі, в натовпі відеокамера переважно викликає агресію. Ще гірше для медійників тоді, коли учасники мітингу мають певні підстави бути незадоволеними пресою. Наприклад, характером висвітлення в ЗМІ попередніх подій...

Вчені з Дрезденського технологічного університету (Дірк Хелбінг та ін.) створили, як вони вважають, об'єктивну модель руху натовпу в панічній ситуації, заклавши в комп'ютерну модель такі параметри, як відстані, розміри і швидкості руху замість емоційних характеристик. Під час паніки швидкість переміщення людей збільшується, адже кожен прагне якнайшвидше покинути своє місце. Натомість правильно з погляду виживання – не піддаватися впливу натовпу, а виробляти індивідуальне рішення.

Вибух на вулиці

Сьогодні терористичні акти, як правило, не повʼязані безпосередньо з політикою, а спрямовані на залякування, вбивства або конкурентну війну. Арсенал засобів невичерпний – від саморобних пристроїв до гранат Ф-1, РГД-5, протитанкових мін або гранатомета одноразового користування "Муха". Часто аргументи при виборі вибухівки суто економічні: граната набагато дешевша за пістолет, тим паче автомат. Дуже часто вдаються до найпростішого прийому мінування машини: гранату або зв'язку гранат прив'язують до автомобіля, а в кільце чеки протягують волосінь, прикріплений до нерухомого предмету поруч з машиною. Автомобіль рушає, запобіжник висмикується з гнізда…

Про небезпеку вибуху можна судити за такими ознаками:

- невідомий згорток або деталь в машині або зовні;

- залишки різних матеріалів, не типових для даного місця;

- натягнутий дріт, шнур;

- дроти або ізоляційна стрічка, що звисають з-під машини.

Загроза вибуху є і в інших місцях. Нерідко вибуховий пристрій встановлюють біля вхідних дверей в квартиру або на дачній ділянці. Тому треба бути дуже пильним.

Підозру повинні викликати:

- біля входу в квартиру – сліди ремонтних робіт, місця із забарвленням, що вирізняється на загальному фоні;

- торба, портфель, коробка або ще якийсь предмет, які ви тут не залишали;

- на дачі – ділянки свіжовикопаної або висохлої землі.

Особливо численними бувають жертви терористичного акту, організованого в місцях скупчення людей: на мітингу, на вокзалі, в метро, магазині, кінотеатрі. Будьте дуже обережні, якщо ви помітили в людному місці річ без господаря. Повідомте про цю річ працівникові міліції та не підпускайте до неї інших людей.

Іноді терористи використовують і поштові служби. Якщо вам доставили листа незвичайної товщини (понад 3 мм), який пружний, наче гумовий, важить понад 50 грамів і ретельно запакований, а зовні на конверті можуть бути різні плями, проколи, іноді відчувається специфічний запах, то знайте: такий підозрілий лист не можна відкривати або згинати, піддавати дії тепла або води, адже в ньому може бути пластикова міна.

Правда, всі ці та інші заходи будуть доречним тоді, якщо вам справді загрожує така небезпека. Водночас можна стати жертвою манії переслідування, тобто захворіти на паранойю. Аби психологічний стан був у нормі, аналіз навколишньої дійсності має базуватися на раціональних засадах, а надмірні емоції ліпше зосереджувати на приємних життєвих ситуаціях.

Погрози по телефону

Які засоби рекомендують фахівці для боротьби з телефонними зловмисниками? Тут все залежить від мети телефонних зловмисників. Одна справа, якщо йдеться про "жартівника", який будить вас дзвінком пізно вночі, щоб запитати: "Ну що, теж не спиться?", а зовсім інша, коли телефон використовують для залякування, вимагання, загроз.

Якщо йдеться про банальні розваги, то можна підʼєднати автовідповідач. Побачивши на визначнику, звідки лунають такі дзвінки, ви можете не брати слухавку, й істерія минеться. Якщо дзвінки не припиняться, тоді, крім автовідповідача, бажано скористатися магнітофоном, адже в перспективі ці записи можуть знадобитися поліції. Магнітофонний запис можна дати послухати знайомим і сусідам – не виключено, що хтось із них впізнає того, хто вам телефонує, іноді навіть незначна на перший погляд деталь (у голосі, повідомленні, фоні) може підказати потрібний напрямок пошуку. Додаткова інформація про зловмисника допоможе його відшукати, тому намагайтеся спокійно відповідати, затягуйте розмову, щоб отримати якнайбільше відомостей.

Якщо є можливість, скористайтеся телефоном сусідів: поки один з членів сім'ї розмовляє з телефонним хуліганом, інший може зателефонувати на АТС або в службу "102",  аби зʼясувати місце вихідного дзвінка. Зловмисник, звісно, може завчасно кинути слухавку, однак не натискайте на важіль, а покладіть свою слухавку поруч з телефоном – канал зв'язку ще буде зберігатися понад годину.

Якщо телефонні погрози – початок серйозного шантажу, тоді інформацію про того, хто дзвонив, треба уважно збирати з першої хвилини. Це особливо важливо, якщо ви не встигли підготувати магнітофон. Насамперед зверніть увагу на те, чи дзвінок місцевий, чи міжміський. Важливим є і початок розмови: перші слова вашого співрозмовника, чи він назвався, чи уточнив, з ким говорить, чи відразу почав погрожувати.

Дуже важливі такі деталі:

- чи швидко, чи повільно вимовлено слова, виразно чи ні;

- чи не почули ви яких-небудь дефектів мовлення, заїкання, акценту, інших особливостей;

- який голос (тембр, гучність, хриплість);

- чи відчули стан додзвонювача – тверезий / пʼяний

 - яка манера розмови – спокійна і впевнена чи невиразна і безладна; ввічлива чи груба; емоційна чи безбарвна?

- чи не відчули ви озлобленості чи підкресленої байдужості;

- які сторонні шуми ви почули: інший голос, шум верстатів, машин, телефонних розмов, транспорту (поїзд, вуличний шум, гул метро), звуки природи (хвилі, море, спів птахів), чи, навпаки, тиша.

Відразу після розмови треба зафіксувати все, що вам вдалося помітити за цими пунктами. Не сподівайтеся тільки на свою пам'ять, в екстремальній ситуації і під час хвилювання вона може підвести.

Якщо події, якою вас почали шантажувати, не було, не поспішайте повідомляти про це своєму співрозмовнику, інакше ви втратите інформаційну перевагу. З'ясовуйте деталі, дізнавайтеся їх під приводом необхідності переконатися в обізнаності співрозмовника, надійності його як партнера, вимагайте нових доказів. І знову ж відразу після переговорів запишіть подробиці, якщо вам не вдалося підключити магнітофон.

У системі особистої безпеки завжди важливі перші кроки: екстремальну ситуацію нерідко можна нейтралізувати на самому початку. Цьому допоможуть корисні звички, які повинні стати частиною вашої побутової культури. Наприклад, не називати свого імені або телефонного номера. Якщо вас запитують: "Який це номер?", Відповідайте по-одеськи, питанням на питання: "А який вам потрібен?". Якщо номер не ваш, скажіть, що абонент помилився, і покладіть трубку.

Користуючись автовідповідачем, не вказуйте ваш номер телефону або ім'я, не повідомляйте, що вас немає вдома. Постарайтеся скласти текст таким чином, щоб з нього було відомо лише те, що ви зараз не можете зняти трубку. Не панікуйте, тримайтеся впевнено, це допоможе вам зорієнтуватися в ситуації і знайти найправильніше рішення.

Міни та їх виявлення

Міни та інші вибухові речовини є одним з головних засобів ураження цивільного населення в зоні військового конфлікту.

Вибухові речовини розрізняють за двома основними класами.

1.     Бризантні, тобто розривні вибухові речовини: динаміт, тринітротолуол, нітрогліцерин і пластикові засоби.

2.     Повільно тліючі вибухові речовини, менш потужні і менш гучні, ніж розривні: бездимний порох, чорний порох та інші речовини із слабшими хімічними реакціями.

Міни та фугаси поділяються:

- за тактичним призначенням – на протитанкові, протипіхотні, протитранспортні (дорожні), протидесантні, міни-пастки (сюрпризи);

- за силою ураження – на ті, що вражають ударом вибухової хвилі (звичайні та об'ємного вибуху), кумулятивні, осколкові, шрапнельні, запальні (термічні) та інші;

- за принципом дії – на керовані (їх можна підірвати або перевести в бойове положення тоді, коли це потрібно підривникові) і автоматичні (вибухають як внаслідок безпосереднього впливу, так і після закінчення певного, заздалегідь встановленого терміну);

- за способами задіювання – міни натискової, витяжного (натяжної), годинникової і/чи комбінованої дії;

- за термінами дії – на міни миттєвої дії і міни уповільненої дії;

- за матеріалом корпусу – на металеві, пластмасові, дерев'яні, паперові, скляні, та без корпусу (зі штампованої вибухівки);

- за рівнем установки – на підвішені (прикріплені) вище за людський зріст (вище танкових веж, автомобільних кабін); на рівні землі (за силуетом людини, транспортних засобів, бронетехніки); закопані в землю (вмонтовані в будівлі або технічні об'єкти); встановлені на дні водойм або в підводній частині берега; на такі, що плавають у воді.

Протипіхотні міни дуже часто бувають спрямованої дії, наприклад такі, як радянські міни МОН-100 і МОН-200 (міни осколкові спрямовані, «направлені», дальність ураження осколками, відповідно, до 100 або до 200 метрів); вистрибують із землі за допомогою викидного заряду на висоту до півтора – двох з половиною метрів і вражають осколками зверху (на кшталт німецьких мін-жаб періоду Другої світової війни); або ж "пальчикові", містять в собі один пістолетний патрон калібру 9 мм і вражають людину пострілом в ступню в той момент, коли вона настає на міну.

Протитанкові міни в даний час все частіше і частіше використовують безкорпусні, з детонаторами з пластмаси. Такі міни не виявляють індукційні міношукачі, проте для людей зазвичай не становлять небезпеки, оскільки спрацьовують при тиску на них вагою не менше ніж 180-200 кг.

Для людей на відкритій місцевості безпечними є такі відстані:

- під час вибуху зарядів до 10 кг без оболонок: у повітрі – 50 м, на грунті – 100 м;

- при підриванні дерева – 150 м;

- при підриванні цегли, бетону, каменю – 350 м;

- при підриванні відкрито розташованих металевих конструкцій – 500 м.

Протипіхотні міни призначені для мінування місцевості проти живої сили противника і є зброєю невибіркової дії. Іншими словами, встановлена колись і кимось міна може спрацювати як проти супротивника, так і проти будь-якої іншої людини або тварини. Це питання особливо загострилося в контексті дій окремих країн, які від 90-х рр. ХХ ст. вдалися до ганебної практики заміновувати свої кордони.

За вражаючою дією протипіхотні міни поділяють на фугасні та осколкові, за принципом приведення в дію – на міни натискної або натяжної дії. Більшість протипіхотних мін застосовуються з детонаторами МУВ і МУВ-2.

Міна ПДМ-6М – фугасна, натискної дії, складається з дерев'яного корпусу, заряду (200-грамова тротилова шашка), підривника з бойової чекою і запалу. Принцип дії: при натисканні на кришку міни вона опускається вниз і висмикує бойову чеку підривника, що призводить до його спрацьовування і вибуху. Міну з відкритою кришкою і вкладеною в неї тротилової шашкою встановлюють в лунку, вириту в ґрунті з таким розрахунком, щоб кришка міни виступала над поверхнею ґрунту на 1-2 см. Потім у міну вставляють детонатор, закривають кришку і міну маскують.

Міна ПМН – фугасна, натискної дії, складається з пластмасового корпусу, заряду, натискного пристрою, спускового ударного механізму і запалу. Принцип дії: при натисканні на міну, кришка і шток опускаються, бойовий виступ штока виходить із зачеплення з ударником, останній звільняється і під дією бойової пружини розжарює запал, який, вибухаючи, викликає вибух міни.

Взимку при глибині снігу до 10 см міни ПМД-6М і ПМН встановлюють на грунт, а при більшій глибині – на утрамбований сніг і маскують шаром снігу товщиною не більше 6 см. Міни типу ПМД-6М і ПМН знімати і знешкоджувати заборонено, їх треба знищувати на місці встановлення.

Для підвищення ефективності ураження використовують міни осколкової дії.

Міна ПОМЗ-2М – осколкова, кругового ураження, складається з чавунного корпусу, заряду, підривника з запалом і бойової чеки. Принцип дії міни: при натягу дротяної розтяжки бойова чека висмикується з детонатора, ударник звільняється і під дією бойової пружини розжарює запал, який, вибухаючи, викликає вибух міни. Корпус міни дробиться на осколки, які розлітаються по радіальних напрямках.

Міна ОЗМ-4 – осколкова, викидна, кругового ураження. Принцип дії: міна спрацьовує від натягу дротяної розтяжки, висмикує чеку з підривача. При спрацьовуванні підривника розжарюється капсуль-запальник і промінь вогню по трубці передається вибивному заряду. Під дією вибивного заряду дно міни відривається на місці нарізного сполучення, і міна викидається на висоту, рівну довжині натяжного тросу (0,6 – 0,8 м). При натягуванні тросу ударник стискає бойову пружину і звільняє, розжарює капсуль-детонатор запалу. Запал детонатора викликає вибух заряду міни. Корпус міни дробиться на осколки, які, розлітаючись, завдають ураження.

Мінні поля характеризуються розмірами фронту й у глибину, кількістю рядів мін, відстанню між рядами і мінами в рядах, витратами мін на 1 км, ймовірністю ураження живої сили і бойової техніки. Групи мін (окремі міни) встановлюють на дорогах, об'їздах, бродах, гірських стежках, у потоках, виїмках і в населених пунктах.

Виявляють міни, окремі фугаси, а також заміновані ділянки:

- за зовнішніми ознаками;

- спеціальними приладами (міношукачі, щупи, стетоскопи);

- з допомогою службових собак.

З метою безпеки важливо знати демаскуючі ознаки мін, замінованих ділянок і місць. У полі, як правило, міни встановлюють в ямках у ґрунті, а взимку – в снігу. Зверху міни покривають дереном, травою, землею або снігом. Тому в полі ознаками замінованих ділянок є: горбики, осідання ґрунту, свіжозорана земля, поритий сніг, розріз дерену, висохла трава на зеленому тлі, накидана солома і т.д. Іноді ознаками мінування можуть бути ящики з-під мін, шматки шпагату, дроту, ізоляційної стрічки, закупорювання та етикетки від мін, детонаторів і вибухових речовин, які сапери випадково або через поспіх залишили в районі замінування. Демаскуючими ознаками також є розкидана по землі щільний або промаслений папір, поліетиленова плівка, залишені оріентувальні або установчі кілочки; невеликі горбки, розташовані в певній послідовності, і відмінність цих місць від загального фону навколишньої місцевості; огорожа мінного поля з покажчиками або сліди знятого огородження (сліди кілків, обривки колючого дроту, забуті покажчики); наявність дротів на керованому мінному полі, сліди перебування і роботи людей, машин.

Проробляти проходи в мінно-вибухових загородженнях дозволено тільки саперам або розвідникам, які мають спеціальну інженерну підготовку і досвід роботи з мінами.

Ознаки керованих мін та мін натяжної дії – натягнутий дріт або шпагат і прокладені дроти. На наявність мін у будинках можуть вказувати: порушена кладка, свіжа штукатурка, свіжопофарбовані стіни або підлоги. Взагалі в будинках з метою обережності від мін-пасток слід ретельно оглядати всі речі, не чіпати їх, не рухати з місця (штори, стільці, посуд, залишену їжу, годинники та інші предмети), а також печі, криниці та сміття.

Існує велика кількість міжнародних правових актів про заборону використання протипіхотних мін. Більшість з них не ратифіковані жодною державою Центральної Азії, а ті, що ратифіковані, в багатьох країнах ігнорують, як, скажімо, в РФ в Чечні, Карабасі, Грузії, Україні. Самі по собі заборони на використання мін не гарантують нікому безпеку.