http://smi-antiterror.ru/experts/kak-mezhdunarodnoe-pravo-zashchishchaet-zhurnalistov-v-situatsiyakh-vooruzhennykh-konfliktov/
Переклад і адаптація – МАРʼЯН
ЖИТАРЮК
МІЖНАРОДНЕ
ГУМАНІТАРНЕ ПРАВО І ЗАХИСТ ЖУРНАЛІСТІВ
Міжнародне гуманітарне право
займається не проблемами забезпечення свободи слова та друку, а питаннями
фізичного захисту людей (в тому числі і журналістів).
Про захист журналістів, що
знаходяться в небезпечних відрядженнях, йдеться від найперших документів про
права збройних конфліктів. Так, про газетних кореспондентів йдеться ще у статті
13 Гаазького положення – про закони і
звичаї війни (додаток до Гаазьких конвенцій 1899 і 1907 рр.), а також у
Женевській конвенції 1929 року – про
поводження з військовополоненими. У статті 81 Конвенції 1929 року
зазначено, що особи, які йдуть за збройними силами, але не входять при цьому до
їхнього особового складу, наприклад, кореспонденти, репортери газет, маркітанти
і постачальники, яких захоплено в полон, мають право на поводження з ними як з
військовополоненими, якщо в них є законний дозвіл військової влади збройних
сил, за якими вони слідують. Тобто журналісти належали до тієї розпливчастої
категорії осіб, які слідують за збройними силами, але не входять до їхнього
особового складу. У випадку затримання чи захоплення у полон журналісти мали
право на таке ж поводження з ними, що і з військовополоненими. Водночас
журналісти повинні були мати посвідчення, видане військовими властями їхньої
країни.
Після Другої світової війни,
у 1949 р., у Женевські конвенції впроваджено нові норми, що стосуються захисту
журналістів. Згідно з Третьою конвенцією – про
поводження з військовополоненими – журналіст, який потрапив до ворога і
затриманий ним, є військовополоненим, володіє відповідним статусом (а не просто
має право на поводження з ним, як із військовополоненим). Журналісти, названі
тут «військовими кореспондентами»,
входять до категорії осіб, дещо відмінної від тієї, про яку йдеться в Конвенції
1929 р. Військові кореспонденти –
люди, певним чином повʼязані з військовими, але вони не входять в структуру
збройних сил.
Якщо раніше, відповідно до
норм 1929 р., журналіст, претендуючи на те, аби з ним поводилися, як із
військовополоненим, повинен був обовʼязково мати при собі посвідчення особи,
видане компетентною владою, то тепер автори Конвенції 1949 р. помʼякшили цю
вимогу, беручи до уваги ту обставину, що власник посвідчення може втратити його
в обстановці хаосу, характерного для військового часу. Проте в будь-якому
випадку журналіст повинен отримати дозвіл слідувати за збройними силами, а
посвідчення особи буде просто слугувати доказом того, що це рішення було дано,
доказом, який противник може зажадати перед визначенням статусу в разі
захоплення в полон (відповідно до статті 5, абзац 2 Третьої Женевської
конвенції, в разі сумнівів щодо статусу особи, яка претендує на статус
військовополоненого, така особа залишається під захистом Конвенції до рішення
компетентного суду).
Напевне, у цей час такий
міжнародно-правовий захист журналістів в період збройних конфліктів був
достатнім і найбільш прийнятним. Однак з плином часу змінювався як характер
збройних конфліктів, так і специфіка роботи журналістів в «гарячих точках».
Переважна більшість журналістів часів Другої світової війни вносили вагомий
внесок у військові дії своїх країн. Відомо, наприклад, як піднімали бойовий дух
радянських солдатів публікації Костянтина Симонова, Іллі Еренбурга та інших
військових кореспондентів. Аж до початку 60-х років XX ст. фронтові
кореспонденти в ряді країн навіть носили військову форму. Але потім ситуація
стала змінюватися. Західні журналісти, що працювали в Індокитаї під час
Вʼєтнамської війни, вже прагнули всіма засобами, в тому числі і за допомогою
одягу, підкреслити свою приналежність до цивільного населення. Багато
журналістів стали випадковими жертвами або свідомо піддавалися нападу в ході
збройних конфліктів другої половини XX століття.
Ситуація, яка змінилася,
вимагала додаткового захисту журналістів з боку міжнародного гуманітарного
права. Такий захист передбачено у статті 79 Першого Додаткового протоколу
1977 р.
Суть змісту статті 79
«Заходи щодо захисту журналістів»:
- Журналіст, який перебуває
в небезпечному відрядженні в районі збройного конфлікту, будучи цивільною
особою, користується в повному обсязі захистом, що надається міжнародним
гуманітарним правом цивільним особам – «за умови, що вони не чинять дій,
несумісних з їх статусом цивільних осіб ...».
Тобто ніякого особливого
статусу для громадянських журналістів не передбачено. Вони мають право на
захист, як і всі інші цивільні особи. Журналісти втратять право на такий захист,
щойно візьмуть в руки зброю і почнуть брати участь в бойових діях. (Що
стосується співробітників військових прес-служб або інших армійських
підрозділів, що виконують інформаційні функції, то вони, зрозуміло, належать до
числа комбатантів).
- За військовими
кореспондентами, акредитованими при збройних силах, зберігається їхнє особливе
становище, яке визнається статтею 4А, пункт 4 Третьої конвенції.
- Посвідчення особи,
відповідно до зразка, поданого в додатку до Протоколу, є доказом, що власник
такого посвідчення справді журналіст.
Але журналіст не втрачає
права на захист, навіть якщо у нього при собі немає такого посвідчення. Хоча на
практиці відсутність посвідчення викликає часто серйозні підозри військових і
може призвести до негативних наслідків. Також небезпечно для журналістів
пересуватися на військовій техніці (військові нерідко надають журналістам таку
можливість). Після такого журналіст не втрачає право на захист як цивільна
особа, але ризикує стати «випадковою жертвою» нападу на справжній військовий
обʼєкт. Це ж може трапитися й тоді, коли журналіст занадто близько наближається
до військових обʼєктів (командні пункти, склади боєприпасів, артилерійських
знарядь і т.д.).
Чи можна редакцію ЗМІ, теле- чи радіостанцію вважати
військовими обʼєктами?
Як правило, ні. На засоби масової інформації нападати
забороняється, навіть якщо вони використовуються з метою пропаганди
(наприклад, закликають народ встати на боротьбу з агресором, викривають ворога
в жорстокості). Однак ця заборона може перестати діяти в двох випадках.
По-перше, якщо ЗМІ використовуються виключно з
військовою метою. Наприклад, якщо в телерадіоцентрі розташований командний
пункт, вогнева точка і т.п. або якщо ЗМІ (крім усього іншого) передає
інформацію військового характеру (телерадіоцентр Сербії був підключений до
військової мережі К3 (командування, контроль, комунікація), і це дало підставу
Міжнародному трибуналу по колишній Югославії виправдати знищення
радіотелецентру літаками НАТО у квітні 1999 р.).
По-друге, офіс ЗМІ може
перетворитися на справжню військову мішень, якщо
цей ЗМІ використовується для підбурювання до вчинення серйозних порушень
міжнародного гуманітарного права, актів геноциду чи насильства.
Проте практика показує, що і
журналісти, і редакції ЗМІ нерідко стають обʼєктами незаконних військових
нападів або випадковими жертвами. У будь-якому випадку, робота людей в офісах
ЗМІ, будівлях телерадіоцентрів у зонах збройних конфліктів є досить
небезпечною, як, зрештою, взагалі робота журналістів в «гарячих точках».
Чи мають право військові затримувати журналістів?
Зрозуміло, що збройні сили
можуть затримати будь-кого, хто «гуляє» в зоні військових дій. Участь
затриманого журналіста буде залежати від багатьох факторів, зокрема від його
національності або громадянства, наявності документів і т.д. Щодо журналіста,
затриманого владою його власної країни, діють норми внутрішньодержавного
законодавства. При цьому можна стверджувати, що основні гарантії, передбачені
статтею 75 Першого додаткового протоколу, розповсюджуються тоді, коли норми
внутрішнього права менш сприятливі до затриманого.
Якщо говорити про
журналістів, які представляють одну з воюючих сторін в конфлікті і потрапили до
рук іншої, то тут є відмінність між акредитованим військовим кореспондентом,
який стає військовополоненим, і «вільним» журналістом. Якщо останній затриманий
на території своєї країни, тобто в даному випадку на території, окупованій
ворогом, він повинен утримуватися на окупованій території і не може бути
переміщений на територію окупанта, як це робить РФ з українськими
громадянами у Криму і на Донбасі. Якщо підстав для порушення справи або
інтернування немає, журналіст повинен бути звільнений.
Щодо журналістів з
нейтральних країн або тих держав, які не беруть участь у конфлікті, в разі їх
захоплення однією з воюючих сторін діють норми
права мирного часу. Вони можуть бути увʼязнені, якщо супроти них
предʼявлено достатні звинувачення. В іншому випадку ці журналісти повинні бути
звільнені.
Майно цивільних осіб
(включаючи знаряддя праці журналістів, наприклад, відеокамери, фотоапарати,
диктофони) має бути недоторканим і без нагальної військової необхідності не
може бути вилучене, знищене і т.д.
Прокоментовані вище правові
норми стосуються міжнародних збройних конфліктів. У нормах МГП, що належать до внутрішніх
збройних конфліктів, а саме у третій статті, яка загальна для всіх Женевських
конвенцій 1949 р. і Другого додаткового протоколу 1977 р., нічого не сказано
конкретно про журналістів. Але це не означає, що журналісти, які працюють в
районах внутрішніх збройних конфліктів, позбавлені правового захисту. Будь-яка
цивільна особа, чи то слюсар, фермер, журналіст, чи то представник іншої
професії, має розраховувати на повагу й захист і не повинна ставати обʼєктом
нападу.
Дещо невизначеним,
двозначним на сьогодні є статус так званих «прикомандированих» («embedded»)
журналістів. Йдеться про журналістів, які є цивільними особами, які, проте,
пройшли процедуру акредитації, що дає їм право на переваги при отриманні
інформації від військових і на особливий захист однієї з воюючих сторін. У
сучасних збройних конфліктах чимало медійників належать саме до цієї категорії.
Іноді військова влада вимагає, щоб всі журналісти, що працюють в зоні
конфлікту, проходили подібну акредитацію.
По суті, «прикомандировані»
журналісти опиняються «десь посередині» між незалежними цивільними журналістами
та акредитованими військовими кореспондентами.
Яким захист передбачено для
«прикомандированих» журналістів у разі захоплення (затримання) їх іншою воюючою
стороною?
Позиції з цього питання
різні. Наприклад, якщо покликатися на Керівні принципи, що регулюють відносини
із засобами масової інформації (розроблені міністерством оборони Великобританії
в 2003 р.), то з них випливає, що таким журналістам повинен надаватися статус
військовополонених. Водночас представники МКЧХ вважають, що «прикомандировані»
мають право на такий же захист, як і інші цивільні журналісти (і взагалі
цивільні особи).
Враховуючи реалії сучасних
збройних конфліктів і діяльності ЗМІ у їх висвітленні, в контексті збройних
конфліктів в Іраку, Лівані, Україні, Сирії та інших регіонах світу, вочевидь,
необхідно ухвалити новий міжнародно-правовий акт, який би підсилював захист
журналістів і засобів масової інформації, а також професійної журналістської
апаратури. Крім усього іншого, цей документ повинен чітко визначити статус
«прикомандированих» журналістів.
Підсумовуючи, слід сказати,
що за Третьою Женевською конвенцією журналіст, який потрапив у владу ворога і
затриманий ним, є військовополоненим,
має відповідний статус (а не просто право на поводження з ним, як з
військовополоненим). Журналісти, названі тут «військовими кореспондентами», є
тими людьми, які певним чином повʼязані з військовими, але не входять в
структуру збройних сил.
Література:
1.
Бальги-Галлуа А. Защита журналистов и средств массовой информации во время
вооруженного конфликта // Международный журнал Красного Креста. Сборник статей.
М., 2004, март.
2.
Гассер Ганс-Петер. Защита журналистов в опасных командировках; Моду Ален.
Международное гуманитарное право и деятельность журналистов. МККК, 1994
3.
Женевские конвенции от 12 августа 1949 года и Дополнительные протоколы к ним.
М., 1994.
4.
Женевські конвенції // https://uk.wikipedia.org/wiki
5.
Защита лиц и объектов в международном гуманитарном праве. Сборник статей и
документов. М., МККК, 1999.
Немає коментарів:
Дописати коментар