ЗАКОНОДАВСТВО РФ ПРО ЖУРНАЛІСТИКУ ЗБРОЙНИХ КОНФЛІКТІВ

http://smi-antiterror.ru/experts/zakonodatelstvo-o-zhurnalistike-vooruzhennykh-konfliktov/

Аміров Валерій Михайлович – доктор філологічних наук, доцент кафедри періодичної преси Інституту гуманітарних наук і мистецтв Уральського федерального університету.

Житарюк Мар’ян Георгійович – доктор наук із соціальних комунікацій, професор кафедри зарубіжної преси та інформації Львівського національного університету імені Івана Франка – переклад, адаптація

ЗАКОНОДАВСТВО РФ ПРО ЖУРНАЛІСТИКУ ЗБРОЙНИХ КОНФЛІКТІВ

26.02.2015

У російському законодавстві, незважаючи на значну роботу, виконану в останні роки, недостатньо повно розроблена юридична база, що окреслює права та обов'язки журналіста, що працює у фронтовій зоні.

Така ситуація виникла в нашій країні (РІ, СССР, РФ? – М.Ж.) давно, ще на зорі появи військової журналістики як особливої репортерської спеціалізації. Довгий час правові аспекти діяльності журналістів на війні регулювалися з допомогою виключно цензури. Військова цензура, яка повинна була контролювати опубліковані у пресі матеріали, була запроваджена при Александрі I, коли 1810 р. при Інженерному та Артилерійському департаментах з'явилися посади цензорів у складі Вчених комітетів, а в 1812 р. діяльність цензорів вже була регламентована Положенням про заснування Військового міністерства.

Наступний документ – «Правила для військових кореспондентів, які перебувають на війні» (далі – Правила), з'явився сто років по тому, в 1912 р., і теж адресувався радше військовим цензорам, а не журналістам: він встановлював вимоги акредитації журналістів, які приїжджали висвітлювати бойові дії. Серед цих вимог є і ті, які були б цілком актуальними і сьогодні (як саме – не зрозуміло зовсім! – М.Ж.). Наприклад, репортер повинен був представити паспорт, офіційно завірену фотокартку, свідоцтво благонадійності від поліції і редакційне посвідчення. Крім того, були потрібні два примірники газети або журналу, з якими співпрацював журналіст, який прибув для висвітлення бойових дій. Але і це не гарантувало дозволу на присутність у фронтовій смузі. Військовий начальник, який вирішив, що присутність кореспондента небажана, міг без пояснення причин вимагати його негайного від'їзду (складова корупції – М.Ж.).

Цікаво, що в Росії Правила з'явилися дещо раніше, ніж відома всім журналістам Женевська конвенція (але ці Правила інші за суттю та змістом! – М.Ж.). Автори цього основоположного документу розглядали військового журналіста як з погляду особливостей виконуваних ним функцій, так і з погляду статусу. "Військовий кореспондент" – такий статус надавався представнику преси після ретельного вивчення поданих ним документів.

"По перегляді цих документів кореспондентові надається звання воєнного кореспондента на театрі війни", - написано в правилах (п.4). Ці ж Правила дуже чітко і жорстко регламентували процес відправки журналістами своїх кореспонденцій в редакції ЗМІ. Кореспондент був зобов'язаний представляти в цензурне відділення штабу головнокомандуючого текст підготовленого матеріалу в двох примірниках, а також знімки до опублікування. Обов'язковою для військового кореспондента стало, згідно з Правилами, носіння спеціальної пов'язки, що виділяла його з усіх цивільних осіб, яких на фронтах було чимало. Без дозволу цензурного відділу пересування кореспондентів з частини в частину категорично заборонялося. Положення зобов'язує журналіста, який претендував на роботу при штабі, мати "бездоганну вірнопідданську репутацію" і "повну політичну благонадійність".

Фактично Правила, враховуючи нечисленність тодішнього корпусу військових журналістів, дозволяли встановити повний контроль за їхньою діяльністю. Ця традиція отримала логічне продовження в наступному документі, ухваленому в розпал Першої світової війни, - "Правилах для російських та іноземних кореспондентів, допущених в діючу армію" (1914). Нові Правила підтверджували вже запроваджені раніше обмеження, дещо конкретизуючи їх. Так, наприклад, на пов'язці пропонувалося нашити літери "ВК" (військовий кореспондент) або "ВФ" (військовий фотограф). Журналістам, допущеним до перебування на фронті, видавалося спеціальне посвідчення Генштабу, вони давали письмове зобов'язання «не писати ні зараз, ні в майбутньому нічого такого, що можуть використати супротивники на шкоду нашій армій, всі свої записки, замітки, фотографії, креслення, малюнки, художні ескізи і тому подібні зібрані ними під час поїздки матеріали, що стосуються дій наших військ чи військ противника або взагалі стосуються питань, що мають військовий характер, вони зобов'язані подати по закінченні об'їздів на перегляд до управління генерал-квартирмейстера при Верховному головнокомандуючому через штаб- офіцера генерального штабу, який відповідав за роботу кореспондентів» (§ 7).

Все це стосувалося й іноземних кореспондентів, які подавали підготовлені для публікації матеріали однією з трьох мов: російською, англійською або французькою.

Після Жовтневої революції (жовтневого перевороту, - М.Ж.) більшовицький уряд, що встановив практично повний контроль над газетами та розглядав пресу як "коліщатко і гвинтик єдиного партійного механізму", вже в червні 1918 р. впровадив дуже жорсткий регламентуючий документ, що стосувався роботи воєнних кореспондентів, а саме – «Положення про військову цензуру газет, журналів і всіх творів преси з додатком Переліку відомостей, які підлягають попередньому перегляду військовою цензурою».

Цей крок був обумовлений вкрай важкою ситуацією на фронтах і необхідністю ідеологічно протистояти ворогам радянської влади. Цим же мотивувалося створення потужних органів військової цензури, функції якої в якийсь час навіть передавалися ВЧК. Безупинно розширюючи свої повноваження, органи воєнної цензури пройшли великий шлях – від військово-цензурного відділення при оперативному відділі Народного комісаріату у військових справах і відділу військової цензури (центральний військово-цензурний відділ) Реєстраційного управління Польового штабу РВСР (грудень 1918 року – жовтень 1919 р.) до Управління військової цензури генерального штабу ЗС (1990 р.), контролюючи в тому числі і всі публікації з фронтів під час воєн, які вела країна.

Але якщо цензура безперервно посилювалася, розвиваючи "заборонний" аспект діяльності фронтової журналістики, то про права журналістів і особливо про проблему їхнього захисту при виконанні професійних завдань не йшлося. Єдиним документом, зверненим до журналістики збройних конфліктів, можна, з деякою натяжкою, вважати знамениту промову Л.Троцького "Завдання військової преси". Однак і тут говорилося швидше про ідеологічні концепти, ніж про правове регламентування, адже тут йшлося про пресу як знаряддя «вмілої пропаганди ленінізму в армії».

Відсутність правових актів, які б окреслювали права та обов'язки журналістів, що працюють на лінії фронту, можна пояснити декількома обставинами. По-перше, загальною установкою на "революційну доцільність", що заповнювала правовий вакуум нової влади. По-друге, відсутністю запиту на об'єктивну інформацію. Журналісту, який працює в рамках комуністичної партійної ідеї, навряд чи потрібні спеціальні документи і правові гарантії: серед "своїх" він – свій, серед "чужих" – чужий.

Можливо, тому наступний значний документ, на який повинні були орієнтуватися редакції, з'явився тільки в 1942 р., - це було положення Управління пропаганди і агітації ЦК ВКП (б) і Головного політичного управління Червоної армії "Про роботу воєнних кореспондентів". Воно різко обмежувало число засобів масової інформації, яким дозволялося відряджати своїх журналістів на лінію фронту. У положенні, зокрема, йшлося про те, що "право мати постійних кореспондентів на фронті надається: «Совинформбюро», ТАСС, Всесоюзному радіокомітету, редакціям газет:"Правда", "Известия", "Красная Звезда", "Красный флот", "Сталинский сокол", "Комсомольськая правда".

Республіканським і обласним газетам дозволяється мати своїх кореспондентів на фронті тільки в тому випадку, якщо військові дії відбуваються на території даної республіки або області". Всі постійні військові кореспонденти зараховувалися до штату Червоної армії (або Військово-морського флоту).

При цьому в положенні не йшлося про кількісні обмеження кореспондентів, які представляли численні військові ЗМІ (тут кількість була визначена штатами редакцій), натомість дозвіл на пересування надавали відповідні військові начальники, якщо дозволяла оперативна обстановка.

Усім військовим кореспондентам ставили завдання – показати людей фронту – бійців і командирів Червоної армії (Військово-морського флоту), які добре володіють військовою технікою і тактикою ведення бою, ініціативні, кмітливі і хитрі в боротьбі з ворогами, їхню ненависть до німецько-фашистських загарбників , стійкості, самовідданості і дисципліни у виконанні наказів командування". Крім того, військовий журналіст повинен був "бути готовим будь-якої хвилини до участі в бою, якщо цього вимагатиме ситуація ".

Аналогічна модель висвітлення військового конфлікту була реалізована під час війни в Афганістані, де більш-менш повну картину могли дати тільки журналісти-комбатанти, що працювали в газетах, які безпосередньо виходять на території республіки і призначалися для особового складу обмеженого контингенту радянських військ. Для всіх інших журналістів діяли численні обмеження, зведені в спеціальний регламентний документ – «Перелік відомостей, дозволених до відкритої публікації, щодо дій обмеженого контингенту радянських військ на території ДРА (відповідно до постанови ЦК КПРС № П 206/2 від 7.06.85 р)»,

Про те, наскільки серйозними були ці обмеження, свідчить, наприклад, дозвіл показувати "окремі поодинокі факти (не більше одного на місяць) поранень або загибелі радянських військовослужбовців під час виконання військового обов'язку, відбитті нападу заколотників, виконання завдань, пов'язаних з наданням міжнародної фінансової допомоги афганському народу "або розповідати" про дії невеликих радянських військових підрозділів з відбиття нападу на них та об'єкти, які вони охороняли, з надання допомоги афганським військам у розгромі бандформувань і захисту населення ДРА". Перелік категорично забороняв показ будь-яких дій радянських військ у масштабі, який більший за роту.

Важливим аспектом Переліку була чітка вимога до журналістів "продовжувати широку публікацію контрпропагандистських матеріалів радянських та іноземних авторів, що викривають фальсифікацію західних засобів інформації". Дозвіл публікацій в центральних, обласних газетах і газетах військових округів практично не змінило ситуацію, оскільки журналісти фактично були позбавлені можливості особисто прибути на територію Афганістану і підготувати публікацію. З цих же причин повністю випали з фокусу уваги преси до- і постафганські бойові конфлікти, в яких активно й у великій кількості брали участь військовослужбовці з Радянського Союзу. Корейська війна, війна у В'єтнамі, воєнні конфлікти на Близькому Сході, в Анголі, Сомалі, Ефіопії та багатьох інших гарячих точках планети – про все це радянські громадяни дізналися лише наприкінці 80-х.

Таким чином, можна констатувати, що, на відміну від дореволюційного періоду, висвітлення ходу бойових дій у радянський період цілком і повністю покладалося на журналістів-комбатантів, котрі поєднували журналістську функцію з суто військовою і діяли відповідно до ідеологічних установок вищого командування та органів партійної влади. Це принципо змінило стратегію формування цього напрямку журналістики, законсервувавши розвиток журналістики збройних конфліктів на багато десятиліть, фактично заборонивши цивільні ЗМІ, а мільйони читачів змусивши дивитися на війни і конфлікти крізь ідеологічні кліше.

Принципово ситуація почала змінюватися тільки наприкінці 80-х рр. минулого століття, коли в результаті ряду політико-економічних перетворень ліквідовано партійну монополію на масову інформацію і в країні були закладені основи для відродження недержавної друку, а самі ЗМІ стали бізнесом. Вимушені існувати в ринкових умовах, газети стали шукати найбільш привабливі і затребувані у читача теми і звернулися в тому числі і до воєнної журналістики.

Конституція Російської Федерації і закон "Про засоби масової інформації» [*], ухвалені 1991 р., докорінно змінили правовий статус засобів масової інформації, надавши газетам і журналам практично необмежені можливості по збору і поширенню інформації. Відтепер відрядження на війну стали частиною повсякденної роботи друкованих ЗМІ.

Відзначимо тут перш за все ті положення, які стосуються прав журналіста на отримання інформації в зонах збройних конфліктів. Стаття 19 Загальної декларації прав людини і статті 29 Конституції Російської Федерації проголошують право кожної людини вільно збирати, одержувати, зберігати, поширювати інформацію будь-яким законним чином.

Російське законодавство наділяє журналіста, що працює в надзвичайній ситуації, певними привілеями, які покликані гарантувати йому можливість здійснювати свою професійну діяльність. Так, наприклад, ст.47 Закону "Про засоби масової інформації" прямо надає журналістам право відвідувати спеціально охоронювані місця аварій і катастроф. Журналісти повинні бути допущені до роботи в зазначених місцях навіть у тому випадку, якщо будь-яким відомчим нормативним актом забороняється допускати на такі території "сторонніх осіб", бо, за законом, вони не сторонні.

На це, зокрема, вказано і в розʼясненнях раніше чинної Судової палати з інформаційних спорів при Президенті РФ (за заявою телекомпанії "Афонтово").

Законодавство Росії не визначає статусу фронтового журналіста або військового кореспондента, хоча необхідність цього явно назріла. Такий підхід не дає можливості виділити функціональні особливості фронтового журналіста, тому більш точним могло б бути визначення воєнного журналіста як кореспондента, що виконує редакційне завдання або що діє в інтересах ЗМІ, штатним співробітником якого він не є, в зоні бойових дій, який шукає, знаходить та інтерпретує інформацію з метою опублікування в ЗМІ в ситуації, коли його життю і здоров'ю загрожує небезпека. Застереження щодо того, що кореспондент не обов'язково працює в штаті ЗМІ, є актуальною, бо в останні роки багато журналістів працюють для газет і журналів за контрактом або є "вільними пір'їнами", "фрілансерами", "стрінгерами", що самостійно добувають інформацію і фотоматеріали та пропонують їх тим чи іншим виданням.

Підкреслимо, що правоохоронні органи держави, якщо вони мають хоча б відносний контроль над територією конфлікту, не тільки не можуть перешкоджати роботі воєнного кореспондента, але, навпаки, зобов'язані забезпечити безпеку журналіста, якому Законом "Про засоби масової інформації" гарантований захист як особі, що виконує громадський обов'язок. Особливо відзначимо правові аспекти доступу журналіста до інформації, отримання якої, так чи інакше, регламентується підзаконними актами і посадовими інструкціями.

У зонах бойових дій зазначене питання має першочергове значення, оскільки секретними оголошуються мало не всі документи і матеріали, що мають відношення до військ. Трапляється, що журналістам відмовляють у наданні тих чи інших документів саме під приводом їхньої засекреченість. Тим часом законодавство Російської Федерації досить чітко визначає перелік відомостей, які складають державну таємницю, регламентує порядок обмеження доступу до службових документів, формулює принципи віднесеності документів до секретних. Крім того, законом передбачається відповідальність, аж до кримінальної, за незаконне засекречування документів. Список "забороненого" визначається Переліком відомостей, зарахованих до державної таємниці.

Законодавство не дає точної і однозначної відповіді на питання, які конкретно обмеження для роботи журналіста можливі в місцях бойових дій. Тому логічно припустити, що ці обмеження можуть бути обумовлені лише вимогами дотримання особистої безпеки журналіста та інших осіб.

Принципове значення для визначення правового статусу журналіста і можливостей для його роботи має Федеральний закон "Про надзвичайний стан" (від 30.05.2001 р, №3-ФКЗ), який чітко визначає передумови до оголошення в країні або окремих її регіонах надзвичайного стану, формулює умови особливого правового режиму, і в тому числі обмеження на пересування громадян. Правозастосування цього закону виключно важливо для роботи журналіста в зоні внутрішнього конфлікту.

Хоча закон не містить прямих вказівок, що могли б обмежити роботу журналістів, окремі його положення дозволяють посадовим особам на місцях запроваджувати додаткові умови, що утрудняють журналістам виконання професійних обов'язків.

У період Новітньої історії Росії надзвичайний стан не вводили жодного разу, навіть в період проведення операції по відновленню конституційного Порядку на території Чеченської Республіки (під час обох Російсько-чеченських воєн, - М.Ж.). Замість цього був особливий статус "контртерористичної операції" (чим не аналогія до АТО на Донбасі? – М.Ж.), яка визначена законодавством як "спеціальні заходи, покликані припинити терористичну акцію, забезпечити безпеку фізичних осіб, знешкодити терористів, а також мінімізувати наслідки терористичної акції" [Закон РФ "Про боротьбу з тероризмом", ст. 3]. Тут законодавство чітко не визначає обмеження, які можуть бути застосовані щодо роботи журналістів.

Крім перелічених вище російських законодавчих актів, велике значення для підготовки до роботи в зоні бойових дій і безпосереднього виконання журналістських обов'язків у фронтовій смузі мають такі також дуже важливі й інші документи: "Військова доктрина Російської Федерації» (затверджена Указом Президента Російської Федерації №706 від 21.04.2000 р.), Закон "Про статус військовослужбовців" (від 27.05.1998 р., №76-ФЗ), Закон "Про оборону" (№61-ФЗ від 31.05.1996 р), Закон "Про міліцію" (від 31.03.1999 р ., №68-ФЗ), Закон "Про боротьбу з тероризмом (від 25.07.1998 р, №130-ФЗ), Закон" Про оперативно-розшукову діяльність" (від 12.08.1995 р. №144-ФЗ; із змінами від 18 липня 1997 року, 21 липня 1998, 5 січня, 30 грудня 1999 р.) та інші законодавчі акти, які прямо чи опосередковано впливають на практику роботи журналіста в зоні екстремальної ситуації.

Правовий простір, окреслений сучасним законодавством Російської Федерації, доповнено низкою підзаконних актів і відомчих інструкцій, які конкретизують чинні положення. Це різні положення про роботу тимчасових прес-центрів і вимоги до журналістів, що здійснюють фотозйомку на території військових баз, вимоги до організації інтерв'ю з військовослужбовцями, які беруть участь в бойових діях, і багато іншого.

Коротко проаналізувавши сучасні російські правові акти, що регламентують роботу військового кореспондента в зонах збройних конфліктів, можна стверджувати, що сьогодні вони дають достатні правові підстави для журналістської роботи за тематикою збройних конфліктів, в тому числі і з виїздом в зону бойових дій.

Сучасні засоби масової інформації мають достатні правові підстави для того, щоб організовувати роботу свого кореспондента безпосередньо у фронтовій смузі, збирати, узагальнювати, інтерпретувати і публікувати добуту цим кореспондентом інформацію відповідно до свого бачення причин і приводів для початку конфлікту (після узгодження з кураторами інформаційних військ РФ, - М.Ж.), об'єктивно (нібито обʼєктивно, - М.Ж.) характеризуючи і прогнозуючи ситуацію, хід бойових дій і можливі їх короткострокові і довгострокові наслідки....