ОСОБЛИВОСТІ ПІДГОТОВКИ ЖУРНАЛІСТА ДО ЗАКОРДОННОГО ВІДРЯДЖЕННЯ. Посвідка для роботи в небезпечному відрядженні

Марʼян Житарюк

ОСОБЛИВОСТІ ПІДГОТОВКИ ЖУРНАЛІСТА ДО ЗАКОРДОННОГО ВІДРЯДЖЕННЯ

Спочатку спробуємо зʼясувати категорії журналістів і типи відряджень за кордон.

Принагідно зазначу, що запропонована модель не є єдино правильною, академічною, на всі випадки життя чи без жодних застережень. Це швидше авторське бачення теми і проблеми, про яку піду мова.

За кордоном, як і вдома, можуть працювати власні кореспонденти і спеціальні кореспонденти, а також фрілансери.

Власкори перебувають або у тривалих відрядженнях (від кількох місяців до кількох років), або взагалі не у відрядженнях, тобто є громадянами або мешканцями тієї країни, в якій живуть, і, крім роботи на закордон, здебільшого працюють і в місцевих засобах масової комунікації.

Спецкори їдуть за кордон на порівняно нетривалий час (від однієї до кількох діб, іноді на місяць-другий). Що стосується представників інших структур, які доволі часто діють під прикриттям ЗМК, то про них тут не йтиметься.

Базові вимоги до спецкорів та власкорів за кордоном майже однакові:

-          Висока кваліфікація (наявність журналістського досвіду);

-          Високі морально-етичні норми;

-          Максимальна толерантність у взаєминах із колегами та героями їхніх репортажів;

-          Готовність та вміння працювати в екстремальній ситуації;

-          Здатність на самопожертву (наприклад, щоб не видати джерело інформації);

-          Певна авантюрність (щоб роздобути інформацію);

-          Знання мови, культури і традицій народу, серед якого доведеться працювати (для власкорів).

Усі ці загальні характеристики слід виховувати і розвивати в собі протягом усієї журналістської карʼєри. Адже фахові вміння не зʼявляються за день чи тиждень.

Перелічене – це елементи попереднього (або концептуального) етапу підготовки до роботи за кордоном.

Організаційний етап характерний тим, що журналіст уже знає, куди, з якою метою, і, можливо, коли саме поїде. Треба взяти до уваги певні контактні телефони і адреси. Бажано заздалегідь передзвонити знайомим, колегам, представникам тих компаній та організацій, з якими плануєте співпрацювати у відрядженні. Якщо у вас обмаль контактів у цій країні, бажано звернутись до колег, які можуть поділитися досвідом, допомогти, рекомендувати вас тощо.

Якщо передбачена тривала робота за кордоном (власкором), потрібно зробити декілька підготовчих відряджень або доручити це уповноваженим. Йдеться про те, де мешкати і працювати. Добре, якщо ваша редакція настільки платоспроможна і вже винаймає чи придбала приміщення. А якщо представництво доведеться відкривати вам?

Для максимально ефективної праці слід акредитуватися. Без акредитації, за правилами, наприклад, деяких дипломатичних, державних чи міжнародних установ, годі розраховувати на співпрацю. Звичайного листа (з попереднім питальником на інтервʼю, з проханням про зустріч тощо), з яким ви прийдете до офісу, амбасади, парламенту, можуть не тільки не прочитати, а й відмовитися взяти його з рук. Ці заходи безпеки суттєво посилено після вибухів 11 вересня 2001 р. у США.

Перед відʼїздом слід підготував низку листів на редакційних фірмових бланках за підписом редактора і завірених круглою печаткою. Якщо ж сталося так, що ваш приїзд був терміновим, або адреси організацій та інших офісів стали доступними для вас лише по прибутті на місце роботи, треба звʼязатися з редакцією (телефоном, факсом, мейлом, скайпом – чи в інший спосіб) і попрохати організувати такі листи у факсовому режимі чи в пдф-форматі.

Найтиповіші адреси для листів-прохань на акредитацію власних або спеціальних кореспондентів:

-          Адміністрація Президента;

-          Парламент (сейм);

-          Кабінет міністрів;

-          Міністерство закордонних справ;

-          Дипломатичні представництва деяких держав (зокрема тієї, з якої приїхав журналіст), міністерство фінансів (економіки);

-          Міністерство оборони;

-          Міністерство внутрішніх справ;

-          Міжнародні інституції, корпорації і компанії тощо.

Що стосується міністерств оборони та внутрішніх справ (поліції), то треба бути готовим до того, що іноземцеві можуть відмовити в акредитації. Так само можуть не піти назустріч спецкорові і в деяких державних органах влади. Йдеться про акредитації для вільного проходу в приміщення будь-коли, навіть тоді, коли там не відбуваються спеціальні заходи, міжнародні зустрічі, акції, імпрези тощо, а тільки працює буфет чи їдальня…

У таких випадках слід послуговуватися альтернативними джерелами інформації – домовлятися із знайомими політиками, тими представниками журналістського корпусу, які все-таки акредитовані.

…Важливо бути готовим до того, що у відрядженні доведеться затриматися. Тобто потрібно взяти із собою достатньо грошей, із запасом. Йдеться про вільноконвертовану валюту, наприклад, долари США, євро, швейцарські франки тощо.

Перед поїздкою жоден журналіст повинен взяти свої документи, в т.ч. й закордонний паспорт, без якого його не випустять за межі країни свої ж прикордонники (на практиці траплялося й таке!), редакційну посвідку, фотоапарат, диктофон…

А ще раніше бажано пройти медичне обстеження. Якщо заплановано виїзд у країну ризику, де можна заразитися небезпечною недугою, слід пройти медикаментозну підготовку, тобто щепитися від тих чи інших хвороб. Але це – заздалегідь.

Перелічене загалом підходить для підготовки відрядження в мирний або порівняно спокійний час. Якщо ж говорити про особливості підготовки до відрядження й роботи журналіста у воєнний час, тобто у «гарячій точці», то треба звернути увагу насамперед на те, що війна має свої закони, і їх не можна ігнорувати. Досить непогано про це йдеться в публікації військового експерта Володимира Остапенка «Як журналістам спланувати відрядження в зону бойових дій» (https://detector.media/community/article/95733/2014-07-13-yak-zhurnalistam-splanuvaty-vidryadzhennya-v-zonu-boyovykh-diy/).

Виїжджаючи у закордонне відрядження в зону воєнного конфлікту, журналіст повинен подбати про спеціальну посвідку, не редакційну, а затверджену нормативно-правовими документами міжнародного гуманітарного права, зокрема Додатковим протоколом до Женевської конвенції 1949 року, яка ратифікована Україною), документ написаний п'ятьма мовами (фотокопію і міркування В. Остапенка запозичено з сайту «Телекритики»: http://ru.telekritika.ua/profesija/2014-07-13/95733). Бланки можна заготувати в редакції, але додатково її слід зареєструвати в органах військової комендатури чи в інших представництвах влади на місці конфлікту.

Світлана Жиляєва цитує Володимира Остапенка у згаданій щойно публікації: «Журналісти не зобов'язані одержувати таке посвідчення. Як і будь-яке інше, воно не відкриває перед ними всі двері. Але в зоні збройного конфлікту це слугує підтвердженням того, що журналіст діє за правами, наданими світовою спільнотою та Міністерством оборони. Згідно з конвенціями, власник такого документа має право на ставлення до себе як до цивільної особи, напад на яку є військовим злочином».

Такий самий вид юридичного захисту повинен надаватися і всім членам технічної команди журналіста. За відповідними міжнародними документами до них відносяться оператори, перекладачі, водії та інші технічні працівники. Цей аспект в Україні потребує законодавчого врегулювання.

Посвідчення дозволяє повністю ідентифікувати журналіста. У ньому прописані і колір очей, і відбитки пальців, і навіть релігійна приналежність. «За ідеєю, видачею таких документів повинно займатися Міністерство оборони, і я вважаю, що НСЖУ слід порушити хоча б питання наявності зразків такого посвідчення в Україні», - вважає експерт.

Проте, Україна не єдина держава, де діяльність журналіста в зоні конфлікту не є чітко окресленою. Навіть розповсюджений напис «PRESS» (або «ПРЕСА») не внесений до переліку міжнародних захисних знаків.

«Таким є червоний хрест, але він не вважається журналістським знаком. Про те, що працівник ЗМІ не має особливого позначення в зоні лиха, неодноразово дискутували і Міжнародна федерація журналістів, і юристи, але питання так і залишається відкритим», - говорить пан Остапенко. Згадує він і про випадки, коли журналісти навмисне не вдягали розпізнавальних знаків або спеціального жилету, тому що по них цілили.

«Мені часто ставлять питання, що робити в таких випадках, - розповідає військовий експерт. – Журналісти можуть лише захищатися, а активного захисту немає – є лише пасивний. Головна ваша зброя – це підготовленість, обізнаність та обережність. І ще одне: не беріть участі у бойових діях, інакше ви позбавляєтесь імунітету цивільної особи».

ПОСВІДКА ЖУРНАЛІСТА,

ЩО ПЕРЕБУВАЄ В НЕБЕЗПЕЧНОМУ ВІДРЯДЖЕННІ

(взірець)

Попри превентивні заходи і засоби, на жаль, людство досі не спромоглося дати відповідь на питання, як гарантувати недоторканість (життя) за таких умов, у т.ч. й представникам ЗМК. Є певні рекомендації, норми, принципи, засади, конвенції тощо, однак вони майже неефективні, мають радше психологічно-превентивне значення.

Так, ще 1996 р. Інститут масової інформації (Київ) спільно з міжнародною організацією «Репортери без кордонів» видав розроблені Асоціацією захисту професійних журналістів за сприяння і підтримки ЮНЕСКО рекомендації «Посібник з виживання для репортерів». У ньому розписано про медичну підготовку, про те, як не стати мішенню снайпера, в які правоохоронні та міжнародні організації звертатися по допомогу тощо.

З іншого боку, ніхто не відміняв норм міжнародного гуманітарного права, в т.ч. й Гаазькі конвенції. Там чітко зазначено, що журналіст під час військового конфлікту є цивільною особою, яка виконує свій професійний обовʼязок, тобто на журналістів поширюються норми міжнародного гуманітарного права. Але що відбувається насправді? Чи не індульгенція за справи кремлівські в Абхазії, Ічкерії війна НАТО в колишній Югославії? Хіба після терактів 11.09.2001 р. і початку бомбардування Афганістану США не вважали себе звільненими від міжнародних зобовʼязань, принаймні тих, що ухвалюються під егідою ООН? Хіба теперішня Московія з її вічним шовінізмом, тобто гіпертрофованим фашизмом та нацизмом водночас, анексуючи Крим, не зламала міжнародних правових основ, укладених у Європі після Другої світової війни? А, може, гібридна війна Кремля з Заходом – як на території України, так і Сирії, чого Захід ще ніяк не спроможний збагнути, регламентована правом Гааги?

За цих складних, драматичних і непередбачуваних умов говорити про певні гарантії безпеки для журналістів можна хіба що з великою натяжкою. Іноді нашого брата-журналіста штовхає на непередбачуваність не тільки бажання відчути гострі відчуття, заробити чималі гроші, зробити собі імʼя, даруйте, навіть «бути в тренді» звичайний «танатос», тобто протилежність еросу, або потяг до смерті. Оскільки людей, що бажають гострих відчуттів, шукають ризик ніколи не бракуватиме, то й міжнародній екстремальній журналістиці, незалежно від наявності / ненаявності гарантій свобод і життя, як на мене, нічого не загрожує.