Резистентні засади функціонування української журналістики в умовах російської агресії

 08.09.2016

Житарюк Мар’ян Георгійович –

доктор наук із соціальних комунікацій,

професор кафедри зарубіжної преси та інформації

Львівського національного університету імені Івана Франка (м. Львів)

Резистентні засади функціонування української журналістики в умовах російської агресії

Тези виступу на ІІ Всеукраїнській науково-практичній конференції "Сучасний мас-медійний простір: реалії та перспективи розвитку" (12-13 жовтня 2016 р., м. Вінниця, ВДПУ імені Михайла Коцюбинського)

Сьогодні мас-медіа крокують семимильними кроками в бік професійної адаптації новітніх технічних та технологічних ноу-хау. Уявити собі професійного журналіста, який не користується комп’ютером, смартфоном, інтернетом, звичайно, можна, але вже доволі складно. Представники молодої генерації медійників легше і швидше долають виклики, пов’язані з появою нових засобів, старші колеги – повільніше, ніби з пересторогою, додатковою цікавістю, тому теж переважно користаються цифровими помічниками, які, образно кажучи, нерідко є їхніми очима, вухами та руками.

Увесь цей поступ покликаний сприяти полегшеному виконанню професійних журналістських обов’язків, тим паче, що самі мас-медіа, крім традиційної форми (газетно-журнальні видання, радіо, телебачення), пропонують паралельно електронний формат видань, випусків або програм (інтернет-версію).

Певні спроби системного осмислення проблем і перспектив функціонування української журналістики, щоправда, до російської агресії, мали місце у працях В.Шкляра [6], А.Чічановського [5], О.Гриценко [1], Й.Лося [4], М.Житарюка [2] та інших дослідників.

Мета розмислу зводиться до загострення проблем професійної діяльності мас-медіа, а завдання – до окреслення резистентних засад функціонування журналістики в умовах ворожої агресії, зокрема, гібридної війни.

При порівнянні видів ЗМІ (учора і сьогодні) (рис. 1) впадає в око глобальна інтернетизація традиційних ЗМІ плюс розвиток альтернативного виду ЗМК – інтернету.

Мал. 1. Порівняльні характеристики видів ЗМК (учора і сьогодні).

Інтерактивна та гіперактивна версія завше буде інакшою – свіжішою, повнішою, з численними позитивними і негативними коментарями. Тут журналіст може вдовольнити свої професійні запити і як блогер, адже чимало видань надають можливість формувати таку колонку як своїм штатним працівникам, так і позаштатним авторам. Водночас сучасний автор-працівник певного ЗМІ має можливість репрезентувати свої погляди і позицію поза редакційним контентом – на власних сайтах, блогах, у соціальних мережах.

У ситуації, коли мережевих авторів суттєво побільшало, журналісти, мас-медіа опинилися в умовах посиленої, іноді тотальної конкуренції з боку як тих, хто справді може фахово та професійно висловитися, резонуючи з суспільними запитами, так і тих, хто використовує цифрові засоби з метою шкідництва – тролити, поширювати неправду, ображати людей чи компанії/організації.

Усі ми добре пам’ятаємо Євромайдан. Перші, хто передав фото й відеодокази кривавих подій 1 грудня 2013 р., були не представники «Інтера» чи Першого національного, а пересічні учасники, постраждалі та їхні друзі, врешті, небайдужі громадяни, які з допомогою новітніх технічних засобів фіксували й через соціальні мережі поширювали факти про «героїзм» «Беркута» та інших правоохоронних підрозділів. Соціальні мережі (переважно Фейсбук, Однокласники, Твіттер) фактично виконали функції он-лайн інформагентств, адже звідсіля доволі часто черпали інформацію редактори інформаційних програм національних та світових ЗМК.

Здавалося б, у медіавласників мусить бути інстинкт самозбереження. Однак ми переконалися, що буває по-різному. Коли цілий світ, крім РФ, повідомляв про події на Майдані у Києві у спектральному розрізі, окремі медіагрупи, особливо телебачення, близькі до Партії регіонів та чинної на той момент нібито української влади, нав’язували українському суспільству контрастне бачення. Після сумнозвісних законів від 16 січня той же «Інтер», усупереч здоровому глузду, детально переконував глядачів у необхідності й корисності численних обмежень та нових покарань… Далі був антимайдан (апробація розбрату, «проба ґрунту»), розстріл Майдану, Небесна сотня, окупація українського Криму, підтримка сепаратизму не тільки ідейно та агітаційно, а й матеріально та організаційно, окупація Донбасу, війна, досі не названа війною. І попри все це, деякі так би мовити українські мас-медіа, близькі до колишніх регіоналів та міністрів часів Януковича-Азарова, нахабно обманюють аудиторію, коли намагаються вигороджувати позицію керівників Кремля.

Події з «Інтером» – це лакмусовий папірець, це сигнал про те, що суспільство доведене до відчаю: як діями безвідповідальної влади, яка весь тягар проблем (соціальна сфера, пенсійне забезпечення, зарплати, тарифна політика) переклала на плечі пересічних громадян, так і постійною брехнею, даруйте, надміром політичного дискурсу – про «краще завтра», про «безвізовий режим», про «професіоналів-попередників»,  і це суспільство готове до будь-чого, навіть до стихійних бунтів, а не звичайних організованих протестів. Очевидно, що навіть в епіцентрах національних телемовників не завжди є розуміння того, що «журналістика і політика – це професії. Однаково важливі. Однаково складні. І цілком інші» [3]. Важко не погодитися з Сонею Кошкіною у тому, що сьогодні, в час ризиків та викликів, і в політиці, і в журналістиці відчувається гострий дефіцит професіоналів, коли «кожен  базіка, маючи сторінку в соціальних мережах, вважає себе журналістом», а «кожен крикун – політиком», адже «в кожній професії – свої критерії, лекала та мірки», які не можна змішувати, інакше це – підлість та ошуканство… «Неможливо оцінювати пекаря за критеріями оцінки пілота; лікаря – з погляду художника тощо» [3].

З іншого боку, не можна відкидати розуміння структури ЗМІ і ЗМК як елементних баз і технологій функціонування підсистем соціальної (політичної) системи, які, взаємодіючи, формують видові й типологічні характеристики мас-медіа як сукупність друкованої, аудіовізуальної продукції, а також мережних ЗМК та інформаційних агентств.

Розвиток комунікації нагадує розвиток глобалізації. Сьогодні світ технологічно настільки розвинутий, що охоплює усі (крім останнього) види комунікації – від усної до глобальної, від внутрішньої до масової. Наявний технологічний ресурс – це і добре (швидко, дешево, всеохопно, глобально), і погано (невміння ефективно розпоряджатись, кібернетична залежність, втрата реальності й віртуалізація, паралелізація дійсності, використання з пропагандистською, маніпуляційною, провокативною метою). Парадоксально, але подальший технологічний поступ нівелюватиме удосконалення комунікаційних зв’язків своєю тотальною доступністю. Проблеми формату, освіти, морально-етичних принципів ще більше «старітимуть», домінуватиме індивідуальне невігластво, зведене до культу квазісвободи, безвідповідальності, необдуманих бажань. Елементи останнього вже приживаються в мережних медіа (сайти з продажу людей, людських органів, систем озброєння, сексуальних послуг тощо). Енергія цинізму, хамства, психопатологій масштабується: інфікує неімунізованих індивідів і навіть соціуми.

На рис. 2 – генеза видів комунікації.

Рис. 2. Генеза видів комунікації.

Традиційні ЗМІ байдужі до медіа близького майбутнього, ніби не розуміючи, що безмежні медіа (не стільки за географією поширення, скільки за мотивами і способами діяльності) – це шлях у глибоке минуле, до первинної усної комунікації з усіма наслідками (наприклад, правила визначає сильніший, нахабніший), проте технологічно досконалої, усім доступної, тобто глобальної. Не виключено, що за якесь століття число неписьменних, інтелектуальних кастратів, що не продукують і навіть не споживають ідеї, а тільки спостерігають і реагують на бачене-чуте (радістю чи сумом, спокійно чи емоційно) щонайменше подвоїться, а то й потроїться за рахунок віртуаломанів (ігротехнозалежних) – представників молодих поколінь, неспроможних оцінити й вирішити цивілізаційні, гуманітарні й техногенні виклики, щораз гостріші проблеми енергетичних, водних, харчових ресурсів. Відповідальна журналістика не може стояти осторонь. Від її позиції – активної чи пасивної – значною мірою залежить і її майбутнє, і майбутнє соціокультурних систем.

Попри плюси, глобалізація оголила й численні слабкі місця. Долання кордонів, виявилося, несе економічну, культурну й національну загрозу тим країнам чи регіонам, які слабші, які не можуть себе захистити. Глобалізація сприяє утвердженню людиноненависницької пропаганди як в окремих країнах, так і цілому світі – про «укропів», «бендерлогів», «мальчішек-распінатєлєй», «правосєків», від яких «довелося захищати кримчан», про «повстанців» Донбасу і «кієвскую хунту», яка нібито розв’язала громадянську війну. Мільярди доларів США, які РФ витрачає щорічно на тиражування антиросійських страхів та антиукраїнської, антиєвропейської, антиамериканської істерії в самій Росії та цілому світі, не можуть бути якоюсь випадковістю, прикрим недоглядом, а скеровані виключно на боротьбу за симпатії, інтереси, ресурси і психологічне та воєнне домінування, коли не судилося промислово-економічне.

Парадокси глобалізації в медіасфері зводяться до того, що індивідуальне може стати глобальним, а глобальне – індивідуальним. Тому тут дуже велика ймовірність реалізації тих сценаріїв, які взагалі не очікувані, або принаймні – не пріоритетні. Теоретично ситуація може змінитися як на «плюс», так і на «мінус». Але не виключено, що саме організований параноїдально-шизофренічний тип лідера домінуватиме певний час над погано організованими інтелектуалами, моралістами чи романтиками (йдеться не тільки про В.Путіна, а й про синдром Д.Трампа, про посилення праворадикальних настроїв у Західній Європі, про ІДІЛ тощо). Глобалізація сприяла трансформації традиційного двополюсного світу (період холодної війни), триполюсного, умовно названого як протистояння «Захід – Схід» (Захід – РФ, КНР), на однополюсний, коли противники стають спільниками, скажімо, Трамп і Путін.

Байдужість світу до проблем нав’язування російського шовінізму, до проблем знедолених народів і держав може призвести (звісно, тут шансів не так багато, проте їх не можна відкидати) до глобальної гібридної війни, в якій дуже важко буде знайти переможців. Чи зміг би хтось у Європі, Україні, самій Росії повірити у середині 90-х рр. ХХ ст., в добу Б.Єльцина, коли російські медіа були одними з найдемократичніших у багатьох країнах (принаймні ми, українці, дещо заздрили росіянам) у можливість здійснення утопічного прогнозу про те, що всі російські мас-медіа, особливо електронні, стануть підконтрольні керівництву держави, творитимуть культ особи президента, реалізовуватимуть політику релігійної, національної, мовної, культурної, історичної нетерпимості, потуратимуть територіальній окупації тощо?

 Індивідуальні параноїдальні стани суспільств, інфіковані їхніми лідерами, можуть стати глобальним викликом існування цивілізації. Журналісти, автори, блогери, звісно, не можуть і не повинні відповідати за всі гріхи й негаразди, але, коли ще не пізно, зобов’язані бити у дзвони, здіймати тривогу, піднімати народ, творити теперішнє і конструювати майбутнє, а не просто виконувати функцію посередника між владою і низами, як це запропонували свого часу К.Маркс і Ф.Енгельс.  І тут відповідальність автора перед сучасниками і нащадками зростає в рази, тим паче що бути почутим у глобальному масштабі може навіть досі невідома особа.

В умовах побудови України під час московської агресії та окупації частини територій злочинно послуговуватися ресурсами, товарами і навіть мовою завойовника. Час загравання минув. У РФ заборонено практично все українське – церкву, мову, культуру, а в нас понад половина тиражів друкованих ЗМІ та телевізійного продукту –російською. Очевидно, що це не можна залишити без змін, інакше все російське ширитиметься по цілій Україні. Коли сьогодні проїхатися у львівському тролейбусі чи трамваї, пройтися по центру міста Лева, то мимоволі з’являється таке відчуття, ніби ти перенісся у 80-ті рр. ХХ ст. , у час СРСР, коли російська домінувала. Журналісти і журналістика на цих проблемах акцентують замало, чим фактично сприяють русифікації України.

Отже, крім тотальної відмови від мови загарбників, українським журналістам треба звернути увагу на уніфікацію мови медіа. З одного боку, всяке уподібнення полегшує роботу, заощаджує місце і час, але з іншого боку, - призводить до примітивізації робочого інструмента мас-медіа. Замість кількох десятків тисяч слів, як це має місце у словниках авторів художніх текстів, мас-медіа навчилися задовольняти свої професійні запити (у всякому разі, вони так вважають) декількома сотнями слів, рідше - тисячею або двома ... Якщо так буде і далі, то є ризик того, що роль автора буде знівельована тим, що за допомогою спеціальних логарифмів, з допомогою певних кліше і шаблонів, багато текстів буде генерувати комп’ютер, а живий автор виявитися… зайвим.

Одне з важливих завдань журналістики полягає в тому, щоб постійно чесно, компетентно й неупереджено працювати зі словом, працювати словом і працювати для слів, які перетворюються на вчинки (В. Здоровега, «Слово тоже есть дело»). Слово – професійний інструмент журналіста, а ще краще, коли слово професійне і творче, коли воно на благо людині (аудиторії), коли воно спирається на зрозумілі морально-етичні принципи, коли воно конструює реальність інформаційним шляхом, а не сприяє руйнуванню шляхом дезінформування.

Досягти цього – і просто, і складно. Якщо вважати, що спікер (викладач, журналіст, ведучий) має право імітувати відповідальність, прикриваючись позицією власників мас-медіа або політичною кон’юнктурою, тоді це майже неможливо, оскільки слово буде запрограмоване на руйнацію інформаційної картини світу і творення дезінформаційного простору. Нехтувати або ж імітувати відповідальність та бездіяльність за слово та дію – це шлях руйнації як професії журналіста, так і журналістики як соціокультурної системи На жаль, більшість проблем, як нам здається, виникає внаслідок вседозволеності людини, бажання медіавласників та журналістів визначати той порядок денний, який вигідний насамперед вузькому колу осіб, всупереч законам природи і людській гармонії.

Без перегляду системотворчих і резистентних засад розвитку національної журналістики (націоцентризм, відповідальність, патріотизм, українська мова, усвідомлення себе в контексті минулої історії і бачення своєї ролі в побудові світомоделі) журналістика як професія має всі шанси перетворитися на хобі тисяч або й мільйонів любителів висловлюватися.

  

Список використаної літератури

1.     Гриценко О. Українські ЗМІ в контексті глобальних процесів на початку ХХІ століття / Олена Гриценко // Україна на шляху до Європи / Упорядники: Шкляр В.І., Юричко А.В. – К., 2006. – С.265-379.

2.     Житарюк М. Соціокультурна модель журналістики: традиції і новаторство: моногр. / Мар’ян Житарюк. – Львів: Простір-М, 2008. – 416 с.

3.     Кошкина Соня. О журналистике как профессии. – 2016. – 10 сент. // https://www.facebook.com/sonya.koshkina?hc_ref=NEWSFEED

4.     Лось Й. Публіцистика й тенденції розвитку світу: навч. пос. / Йосип Лось. – Львів, 2008. – 376 с.

5.     Чічановський А. Національна держава та її засоби масової комунікації у глобалізаційному світі / Анатолій Чічановський // Україна на шляху до Європи / Упорядники: Шкляр В.І., Юричко А.В. – К., 2006. – С.213-225.

6.     Шкляр В. Вектори часу / Володимир Шкляр // Україна на шляху до Європи / Упорядники: Шкляр В.І., Юричко А.В. – К., 2006. – С.226-264.

 08.09.2016

ОСОБЛИВОСТІ ПІДГОТОВКИ ЖУРНАЛІСТА ДО ЗАКОРДОННОГО ВІДРЯДЖЕННЯ. Посвідка для роботи в небезпечному відрядженні

Марʼян Житарюк

ОСОБЛИВОСТІ ПІДГОТОВКИ ЖУРНАЛІСТА ДО ЗАКОРДОННОГО ВІДРЯДЖЕННЯ

Тези виступу 

на семінарі Інституту масової інформації 

«Робота журналіста за кордоном» (25-27 жовтня 2001 р.)

Спочатку спробуємо зʼясувати категорії журналістів і типи відряджень за кордон.

Принагідно зазначу, що запропонована модель не є єдино правильною, академічною, на всі випадки життя чи без жодних застережень. Це швидше авторське бачення теми і проблеми, про яку піду мова.

За кордоном, як і вдома, можуть працювати власні кореспонденти і спеціальні кореспонденти, а також фрілансери.

Власкори перебувають або у тривалих відрядженнях (від кількох місяців до кількох років), або взагалі не у відрядженнях, тобто є громадянами або мешканцями тієї країни, в якій живуть, і, крім роботи на закордон, здебільшого працюють і в місцевих засобах масової комунікації.

Спецкори їдуть за кордон на порівняно нетривалий час (від однієї до кількох діб, іноді на місяць-другий). Що стосується представників інших структур, які доволі часто діють під прикриттям ЗМК, то про них тут не йтиметься.

Базові вимоги до спецкорів та власкорів за кордоном майже однакові:

-          Висока кваліфікація (наявність журналістського досвіду);

-          Високі морально-етичні норми;

-          Максимальна толерантність у взаєминах із колегами та героями їхніх репортажів;

-          Готовність та вміння працювати в екстремальній ситуації;

-          Здатність на самопожертву (наприклад, щоб не видати джерело інформації);

-          Певна авантюрність (щоб роздобути інформацію);

-          Знання мови, культури і традицій народу, серед якого доведеться працювати (для власкорів).

Усі ці загальні характеристики слід виховувати і розвивати в собі протягом усієї журналістської карʼєри. Адже фахові вміння не зʼявляються за день чи тиждень.

Перелічене – це елементи попереднього (або концептуального) етапу підготовки до роботи за кордоном.

Організаційний етап характерний тим, що журналіст уже знає, куди, з якою метою, і, можливо, коли саме поїде. Треба взяти до уваги певні контактні телефони і адреси. Бажано заздалегідь передзвонити знайомим, колегам, представникам тих компаній та організацій, з якими плануєте співпрацювати у відрядженні. Якщо у вас обмаль контактів у цій країні, бажано звернутись до колег, які можуть поділитися досвідом, допомогти, рекомендувати вас тощо.

Якщо передбачена тривала робота за кордоном (власкором), потрібно зробити декілька підготовчих відряджень або доручити це уповноваженим. Йдеться про те, де мешкати і працювати. Добре, якщо ваша редакція настільки платоспроможна і вже винаймає чи придбала приміщення. А якщо представництво доведеться відкривати вам?

Для максимально ефективної праці слід акредитуватися. Без акредитації, за правилами, наприклад, деяких дипломатичних, державних чи міжнародних установ, годі розраховувати на співпрацю. Звичайного листа (з попереднім питальником на інтервʼю, з проханням про зустріч тощо), з яким ви прийдете до офісу, амбасади, парламенту, можуть не тільки не прочитати, а й відмовитися взяти його з рук. Ці заходи безпеки суттєво посилено після вибухів 11 вересня 2001 р. у США.

Перед відʼїздом слід підготував низку листів на редакційних фірмових бланках за підписом редактора і завірених круглою печаткою. Якщо ж сталося так, що ваш приїзд був терміновим, або адреси організацій та інших офісів стали доступними для вас лише по прибутті на місце роботи, треба звʼязатися з редакцією (телефоном, факсом, мейлом, скайпом – чи в інший спосіб) і попрохати організувати такі листи у факсовому режимі чи в пдф-форматі.

Найтиповіші адреси для листів-прохань на акредитацію власних або спеціальних кореспондентів:

-          Адміністрація Президента;

-          Парламент (сейм);

-          Кабінет міністрів;

-          Міністерство закордонних справ;

-          Дипломатичні представництва деяких держав (зокрема тієї, з якої приїхав журналіст), міністерство фінансів (економіки);

-          Міністерство оборони;

-          Міністерство внутрішніх справ;

-          Міжнародні інституції, корпорації і компанії тощо.

Що стосується міністерств оборони та внутрішніх справ (поліції), то треба бути готовим до того, що іноземцеві можуть відмовити в акредитації. Так само можуть не піти назустріч спецкорові і в деяких державних органах влади. Йдеться про акредитації для вільного проходу в приміщення будь-коли, навіть тоді, коли там не відбуваються спеціальні заходи, міжнародні зустрічі, акції, імпрези тощо, а тільки працює буфет чи їдальня…

У таких випадках слід послуговуватися альтернативними джерелами інформації – домовлятися із знайомими політиками, тими представниками журналістського корпусу, які все-таки акредитовані.

…Важливо бути готовим до того, що у відрядженні доведеться затриматися. Тобто потрібно взяти із собою достатньо грошей, із запасом. Йдеться про вільноконвертовану валюту, наприклад, долари США, євро, швейцарські франки тощо.

Перед поїздкою жоден журналіст повинен взяти свої документи, в т.ч. й закордонний паспорт, без якого його не випустять за межі країни свої ж прикордонники (на практиці траплялося й таке!), редакційну посвідку, фотоапарат, диктофон…

А ще раніше бажано пройти медичне обстеження. Якщо заплановано виїзд у країну ризику, де можна заразитися небезпечною недугою, слід пройти медикаментозну підготовку, тобто щепитися від тих чи інших хвороб. Але це – заздалегідь.

Перелічене загалом підходить для підготовки відрядження в мирний або порівняно спокійний час. Якщо ж говорити про особливості підготовки до відрядження й роботи журналіста у воєнний час, тобто у «гарячій точці», то треба звернути увагу насамперед на те, що війна має свої закони, і їх не можна ігнорувати. Досить непогано про це йдеться в публікації військового експерта Володимира Остапенка «Як журналістам спланувати відрядження в зону бойових дій» (http://ru.telekritika.ua/profesija/2014-07-13/95733).

Виїжджаючи у закордонне відрядження в зону воєнного конфлікту, журналіст повинен подбати про спеціальну посвідку, не редакційну, а затверджену нормативно-правовими документами міжнародного гуманітарного права, зокрема Додатковим протоколом до Женевської конвенції 1949 року, яка ратифікована Україною), документ написаний п'ятьма мовами (фотокопію і міркування В. Остапенка запозичено з сайту «Телекритики»: http://ru.telekritika.ua/profesija/2014-07-13/95733). Бланки можна заготувати в редакції, але додатково її слід зареєструвати в органах військової комендатури чи в інших представництвах влади на місці конфлікту.

Світлана Жиляєва цитує Володимира Остапенка у згаданій щойно публікації: «Журналісти не зобов'язані одержувати таке посвідчення. Як і будь-яке інше, воно не відкриває перед ними всі двері. Але в зоні збройного конфлікту це слугує підтвердженням того, що журналіст діє за правами, наданими світовою спільнотою та Міністерством оборони. Згідно з конвенціями, власник такого документа має право на ставлення до себе як до цивільної особи, напад на яку є військовим злочином».

Такий самий вид юридичного захисту повинен надаватися і всім членам технічної команди журналіста. За відповідними міжнародними документами до них відносяться оператори, перекладачі, водії та інші технічні працівники. Цей аспект в Україні потребує законодавчого врегулювання.

Посвідчення дозволяє повністю ідентифікувати журналіста. У ньому прописані і колір очей, і відбитки пальців, і навіть релігійна приналежність. «За ідеєю, видачею таких документів повинно займатися Міністерство оборони, і я вважаю, що НСЖУ слід порушити хоча б питання наявності зразків такого посвідчення в Україні», - вважає експерт.

Проте, Україна не єдина держава, де діяльність журналіста в зоні конфлікту не є чітко окресленою. Навіть розповсюджений напис «PRESS» (або «ПРЕСА») не внесений до переліку міжнародних захисних знаків.

«Таким є червоний хрест, але він не вважається журналістським знаком. Про те, що працівник ЗМІ не має особливого позначення в зоні лиха, неодноразово дискутували і Міжнародна федерація журналістів, і юристи, але питання так і залишається відкритим», - говорить пан Остапенко. Згадує він і про випадки, коли журналісти навмисне не вдягали розпізнавальних знаків або спеціального жилету, тому що по них цілили.

«Мені часто ставлять питання, що робити в таких випадках, - розповідає військовий експерт. – Журналісти можуть лише захищатися, а активного захисту немає – є лише пасивний. Головна ваша зброя – це підготовленість, обізнаність та обережність. І ще одне: не беріть участі у бойових діях, інакше ви позбавляєтесь імунітету цивільної особи».

ПОСВІДКА ЖУРНАЛІСТА,

ЩО ПЕРЕБУВАЄ В НЕБЕЗПЕЧНОМУ ВІДРЯДЖЕННІ

(взірець)

Попри превентивні заходи і засоби, на жаль, людство досі не спромоглося дати відповідь на питання, як гарантувати недоторканість (життя) за таких умов, у т.ч. й представникам ЗМК. Є певні рекомендації, норми, принципи, засади, конвенції тощо, однак вони майже неефективні, мають радше психологічно-превентивне значення.

Так, ще 1996 р. Інститут масової інформації (Київ) спільно з міжнародною організацією «Репортери без кордонів» видав розроблені Асоціацією захисту професійних журналістів за сприяння і підтримки ЮНЕСКО рекомендації «Посібник з виживання для репортерів». У ньому розписано про медичну підготовку, про те, як не стати мішенню снайпера, в які правоохоронні та міжнародні організації звертатися по допомогу тощо.

З іншого боку, ніхто не відміняв норм міжнародного гуманітарного права, в т.ч. й Гаазькі конвенції. Там чітко зазначено, що журналіст під час військового конфлікту є цивільною особою, яка виконує свій професійний обовʼязок, тобто на журналістів поширюються норми міжнародного гуманітарного права. Але що відбувається насправді? Чи не індульгенція за справи кремлівські в Абхазії, Ічкерії війна НАТО в колишній Югославії? Хіба після терактів 11.09.2001 р. і початку бомбардування Афганістану США не вважали себе звільненими від міжнародних зобовʼязань, принаймні тих, що ухвалюються під егідою ООН? Хіба теперішня Московія з її вічним шовінізмом, тобто гіпертрофованим фашизмом та нацизмом водночас, анексуючи Крим, не зламала міжнародних правових основ, укладених у Європі після Другої світової війни? А, може, гібридна війна Кремля з Заходом – як на території України, так і Сирії, чого Захід ще ніяк не спроможний збагнути, регламентована правом Гааги?

За цих складних, драматичних і непередбачуваних умов говорити про певні гарантії безпеки для журналістів можна хіба що з великою натяжкою. Іноді нашого брата-журналіста штовхає на непередбачуваність не тільки бажання відчути гострі відчуття, заробити чималі гроші, зробити собі імʼя, даруйте, навіть «бути в тренді» звичайний «танатос», тобто протилежність еросу, або потяг до смерті. Оскільки людей, що бажають гострих відчуттів, шукають ризик ніколи не бракуватиме, то й міжнародній екстремальній журналістиці, незалежно від наявності / ненаявності гарантій свобод і життя, як на мене, нічого не загрожує.

Доповнено і скорочено 06.11.2016 р.

ЗАКОНОДАВСТВО РФ ПРО ЖУРНАЛІСТИКУ ЗБРОЙНИХ КОНФЛІКТІВ

http://smi-antiterror.ru/experts/zakonodatelstvo-o-zhurnalistike-vooruzhennykh-konfliktov/

Аміров Валерій Михайлович – доктор філологічних наук, доцент кафедри періодичної преси Інституту гуманітарних наук і мистецтв Уральського федерального університету.

Житарюк Мар’ян Георгійович – доктор наук із соціальних комунікацій, професор кафедри зарубіжної преси та інформації Львівського національного університету імені Івана Франка – переклад, адаптація

ЗАКОНОДАВСТВО РФ ПРО ЖУРНАЛІСТИКУ ЗБРОЙНИХ КОНФЛІКТІВ

26.02.2015

У російському законодавстві, незважаючи на значну роботу, виконану в останні роки, недостатньо повно розроблена юридична база, що окреслює права та обов'язки журналіста, що працює у фронтовій зоні.

Така ситуація виникла в нашій країні (РІ, СССР, РФ? – М.Ж.) давно, ще на зорі появи військової журналістики як особливої репортерської спеціалізації. Довгий час правові аспекти діяльності журналістів на війні регулювалися з допомогою виключно цензури. Військова цензура, яка повинна була контролювати опубліковані у пресі матеріали, була запроваджена при Александрі I, коли 1810 р. при Інженерному та Артилерійському департаментах з'явилися посади цензорів у складі Вчених комітетів, а в 1812 р. діяльність цензорів вже була регламентована Положенням про заснування Військового міністерства.

Наступний документ – «Правила для військових кореспондентів, які перебувають на війні» (далі – Правила), з'явився сто років по тому, в 1912 р., і теж адресувався радше військовим цензорам, а не журналістам: він встановлював вимоги акредитації журналістів, які приїжджали висвітлювати бойові дії. Серед цих вимог є і ті, які були б цілком актуальними і сьогодні (як саме – не зрозуміло зовсім! – М.Ж.). Наприклад, репортер повинен був представити паспорт, офіційно завірену фотокартку, свідоцтво благонадійності від поліції і редакційне посвідчення. Крім того, були потрібні два примірники газети або журналу, з якими співпрацював журналіст, який прибув для висвітлення бойових дій. Але і це не гарантувало дозволу на присутність у фронтовій смузі. Військовий начальник, який вирішив, що присутність кореспондента небажана, міг без пояснення причин вимагати його негайного від'їзду (складова корупції – М.Ж.).

Цікаво, що в Росії Правила з'явилися дещо раніше, ніж відома всім журналістам Женевська конвенція (але ці Правила інші за суттю та змістом! – М.Ж.). Автори цього основоположного документу розглядали військового журналіста як з погляду особливостей виконуваних ним функцій, так і з погляду статусу. "Військовий кореспондент" – такий статус надавався представнику преси після ретельного вивчення поданих ним документів.

"По перегляді цих документів кореспондентові надається звання воєнного кореспондента на театрі війни", - написано в правилах (п.4). Ці ж Правила дуже чітко і жорстко регламентували процес відправки журналістами своїх кореспонденцій в редакції ЗМІ. Кореспондент був зобов'язаний представляти в цензурне відділення штабу головнокомандуючого текст підготовленого матеріалу в двох примірниках, а також знімки до опублікування. Обов'язковою для військового кореспондента стало, згідно з Правилами, носіння спеціальної пов'язки, що виділяла його з усіх цивільних осіб, яких на фронтах було чимало. Без дозволу цензурного відділу пересування кореспондентів з частини в частину категорично заборонялося. Положення зобов'язує журналіста, який претендував на роботу при штабі, мати "бездоганну вірнопідданську репутацію" і "повну політичну благонадійність".

Фактично Правила, враховуючи нечисленність тодішнього корпусу військових журналістів, дозволяли встановити повний контроль за їхньою діяльністю. Ця традиція отримала логічне продовження в наступному документі, ухваленому в розпал Першої світової війни, - "Правилах для російських та іноземних кореспондентів, допущених в діючу армію" (1914). Нові Правила підтверджували вже запроваджені раніше обмеження, дещо конкретизуючи їх. Так, наприклад, на пов'язці пропонувалося нашити літери "ВК" (військовий кореспондент) або "ВФ" (військовий фотограф). Журналістам, допущеним до перебування на фронті, видавалося спеціальне посвідчення Генштабу, вони давали письмове зобов'язання «не писати ні зараз, ні в майбутньому нічого такого, що можуть використати супротивники на шкоду нашій армій, всі свої записки, замітки, фотографії, креслення, малюнки, художні ескізи і тому подібні зібрані ними під час поїздки матеріали, що стосуються дій наших військ чи військ противника або взагалі стосуються питань, що мають військовий характер, вони зобов'язані подати по закінченні об'їздів на перегляд до управління генерал-квартирмейстера при Верховному головнокомандуючому через штаб- офіцера генерального штабу, який відповідав за роботу кореспондентів» (§ 7).

Все це стосувалося й іноземних кореспондентів, які подавали підготовлені для публікації матеріали однією з трьох мов: російською, англійською або французькою.

Після Жовтневої революції (жовтневого перевороту, - М.Ж.) більшовицький уряд, що встановив практично повний контроль над газетами та розглядав пресу як "коліщатко і гвинтик єдиного партійного механізму", вже в червні 1918 р. впровадив дуже жорсткий регламентуючий документ, що стосувався роботи воєнних кореспондентів, а саме – «Положення про військову цензуру газет, журналів і всіх творів преси з додатком Переліку відомостей, які підлягають попередньому перегляду військовою цензурою».

Цей крок був обумовлений вкрай важкою ситуацією на фронтах і необхідністю ідеологічно протистояти ворогам радянської влади. Цим же мотивувалося створення потужних органів військової цензури, функції якої в якийсь час навіть передавалися ВЧК. Безупинно розширюючи свої повноваження, органи воєнної цензури пройшли великий шлях – від військово-цензурного відділення при оперативному відділі Народного комісаріату у військових справах і відділу військової цензури (центральний військово-цензурний відділ) Реєстраційного управління Польового штабу РВСР (грудень 1918 року – жовтень 1919 р.) до Управління військової цензури генерального штабу ЗС (1990 р.), контролюючи в тому числі і всі публікації з фронтів під час воєн, які вела країна.

Але якщо цензура безперервно посилювалася, розвиваючи "заборонний" аспект діяльності фронтової журналістики, то про права журналістів і особливо про проблему їхнього захисту при виконанні професійних завдань не йшлося. Єдиним документом, зверненим до журналістики збройних конфліктів, можна, з деякою натяжкою, вважати знамениту промову Л.Троцького "Завдання військової преси". Однак і тут говорилося швидше про ідеологічні концепти, ніж про правове регламентування, адже тут йшлося про пресу як знаряддя «вмілої пропаганди ленінізму в армії».

Відсутність правових актів, які б окреслювали права та обов'язки журналістів, що працюють на лінії фронту, можна пояснити декількома обставинами. По-перше, загальною установкою на "революційну доцільність", що заповнювала правовий вакуум нової влади. По-друге, відсутністю запиту на об'єктивну інформацію. Журналісту, який працює в рамках комуністичної партійної ідеї, навряд чи потрібні спеціальні документи і правові гарантії: серед "своїх" він – свій, серед "чужих" – чужий.

Можливо, тому наступний значний документ, на який повинні були орієнтуватися редакції, з'явився тільки в 1942 р., - це було положення Управління пропаганди і агітації ЦК ВКП (б) і Головного політичного управління Червоної армії "Про роботу воєнних кореспондентів". Воно різко обмежувало число засобів масової інформації, яким дозволялося відряджати своїх журналістів на лінію фронту. У положенні, зокрема, йшлося про те, що "право мати постійних кореспондентів на фронті надається: «Совинформбюро», ТАСС, Всесоюзному радіокомітету, редакціям газет:"Правда", "Известия", "Красная Звезда", "Красный флот", "Сталинский сокол", "Комсомольськая правда".

Республіканським і обласним газетам дозволяється мати своїх кореспондентів на фронті тільки в тому випадку, якщо військові дії відбуваються на території даної республіки або області". Всі постійні військові кореспонденти зараховувалися до штату Червоної армії (або Військово-морського флоту).

При цьому в положенні не йшлося про кількісні обмеження кореспондентів, які представляли численні військові ЗМІ (тут кількість була визначена штатами редакцій), натомість дозвіл на пересування надавали відповідні військові начальники, якщо дозволяла оперативна обстановка.

Усім військовим кореспондентам ставили завдання – показати людей фронту – бійців і командирів Червоної армії (Військово-морського флоту), які добре володіють військовою технікою і тактикою ведення бою, ініціативні, кмітливі і хитрі в боротьбі з ворогами, їхню ненависть до німецько-фашистських загарбників , стійкості, самовідданості і дисципліни у виконанні наказів командування". Крім того, військовий журналіст повинен був "бути готовим будь-якої хвилини до участі в бою, якщо цього вимагатиме ситуація ".

Аналогічна модель висвітлення військового конфлікту була реалізована під час війни в Афганістані, де більш-менш повну картину могли дати тільки журналісти-комбатанти, що працювали в газетах, які безпосередньо виходять на території республіки і призначалися для особового складу обмеженого контингенту радянських військ. Для всіх інших журналістів діяли численні обмеження, зведені в спеціальний регламентний документ – «Перелік відомостей, дозволених до відкритої публікації, щодо дій обмеженого контингенту радянських військ на території ДРА (відповідно до постанови ЦК КПРС № П 206/2 від 7.06.85 р)»,

Про те, наскільки серйозними були ці обмеження, свідчить, наприклад, дозвіл показувати "окремі поодинокі факти (не більше одного на місяць) поранень або загибелі радянських військовослужбовців під час виконання військового обов'язку, відбитті нападу заколотників, виконання завдань, пов'язаних з наданням міжнародної фінансової допомоги афганському народу "або розповідати" про дії невеликих радянських військових підрозділів з відбиття нападу на них та об'єкти, які вони охороняли, з надання допомоги афганським військам у розгромі бандформувань і захисту населення ДРА". Перелік категорично забороняв показ будь-яких дій радянських військ у масштабі, який більший за роту.

Важливим аспектом Переліку була чітка вимога до журналістів "продовжувати широку публікацію контрпропагандистських матеріалів радянських та іноземних авторів, що викривають фальсифікацію західних засобів інформації". Дозвіл публікацій в центральних, обласних газетах і газетах військових округів практично не змінило ситуацію, оскільки журналісти фактично були позбавлені можливості особисто прибути на територію Афганістану і підготувати публікацію. З цих же причин повністю випали з фокусу уваги преси до- і постафганські бойові конфлікти, в яких активно й у великій кількості брали участь військовослужбовці з Радянського Союзу. Корейська війна, війна у В'єтнамі, воєнні конфлікти на Близькому Сході, в Анголі, Сомалі, Ефіопії та багатьох інших гарячих точках планети – про все це радянські громадяни дізналися лише наприкінці 80-х.

Таким чином, можна констатувати, що, на відміну від дореволюційного періоду, висвітлення ходу бойових дій у радянський період цілком і повністю покладалося на журналістів-комбатантів, котрі поєднували журналістську функцію з суто військовою і діяли відповідно до ідеологічних установок вищого командування та органів партійної влади. Це принципо змінило стратегію формування цього напрямку журналістики, законсервувавши розвиток журналістики збройних конфліктів на багато десятиліть, фактично заборонивши цивільні ЗМІ, а мільйони читачів змусивши дивитися на війни і конфлікти крізь ідеологічні кліше.

Принципово ситуація почала змінюватися тільки наприкінці 80-х рр. минулого століття, коли в результаті ряду політико-економічних перетворень ліквідовано партійну монополію на масову інформацію і в країні були закладені основи для відродження недержавної друку, а самі ЗМІ стали бізнесом. Вимушені існувати в ринкових умовах, газети стали шукати найбільш привабливі і затребувані у читача теми і звернулися в тому числі і до воєнної журналістики.

Конституція Російської Федерації і закон "Про засоби масової інформації» [*], ухвалені 1991 р., докорінно змінили правовий статус засобів масової інформації, надавши газетам і журналам практично необмежені можливості по збору і поширенню інформації. Відтепер відрядження на війну стали частиною повсякденної роботи друкованих ЗМІ.

Відзначимо тут перш за все ті положення, які стосуються прав журналіста на отримання інформації в зонах збройних конфліктів. Стаття 19 Загальної декларації прав людини і статті 29 Конституції Російської Федерації проголошують право кожної людини вільно збирати, одержувати, зберігати, поширювати інформацію будь-яким законним чином.

Російське законодавство наділяє журналіста, що працює в надзвичайній ситуації, певними привілеями, які покликані гарантувати йому можливість здійснювати свою професійну діяльність. Так, наприклад, ст.47 Закону "Про засоби масової інформації" прямо надає журналістам право відвідувати спеціально охоронювані місця аварій і катастроф. Журналісти повинні бути допущені до роботи в зазначених місцях навіть у тому випадку, якщо будь-яким відомчим нормативним актом забороняється допускати на такі території "сторонніх осіб", бо, за законом, вони не сторонні.

На це, зокрема, вказано і в розʼясненнях раніше чинної Судової палати з інформаційних спорів при Президенті РФ (за заявою телекомпанії "Афонтово").

Законодавство Росії не визначає статусу фронтового журналіста або військового кореспондента, хоча необхідність цього явно назріла. Такий підхід не дає можливості виділити функціональні особливості фронтового журналіста, тому більш точним могло б бути визначення воєнного журналіста як кореспондента, що виконує редакційне завдання або що діє в інтересах ЗМІ, штатним співробітником якого він не є, в зоні бойових дій, який шукає, знаходить та інтерпретує інформацію з метою опублікування в ЗМІ в ситуації, коли його життю і здоров'ю загрожує небезпека. Застереження щодо того, що кореспондент не обов'язково працює в штаті ЗМІ, є актуальною, бо в останні роки багато журналістів працюють для газет і журналів за контрактом або є "вільними пір'їнами", "фрілансерами", "стрінгерами", що самостійно добувають інформацію і фотоматеріали та пропонують їх тим чи іншим виданням.

Підкреслимо, що правоохоронні органи держави, якщо вони мають хоча б відносний контроль над територією конфлікту, не тільки не можуть перешкоджати роботі воєнного кореспондента, але, навпаки, зобов'язані забезпечити безпеку журналіста, якому Законом "Про засоби масової інформації" гарантований захист як особі, що виконує громадський обов'язок. Особливо відзначимо правові аспекти доступу журналіста до інформації, отримання якої, так чи інакше, регламентується підзаконними актами і посадовими інструкціями.

У зонах бойових дій зазначене питання має першочергове значення, оскільки секретними оголошуються мало не всі документи і матеріали, що мають відношення до військ. Трапляється, що журналістам відмовляють у наданні тих чи інших документів саме під приводом їхньої засекреченість. Тим часом законодавство Російської Федерації досить чітко визначає перелік відомостей, які складають державну таємницю, регламентує порядок обмеження доступу до службових документів, формулює принципи віднесеності документів до секретних. Крім того, законом передбачається відповідальність, аж до кримінальної, за незаконне засекречування документів. Список "забороненого" визначається Переліком відомостей, зарахованих до державної таємниці.

Законодавство не дає точної і однозначної відповіді на питання, які конкретно обмеження для роботи журналіста можливі в місцях бойових дій. Тому логічно припустити, що ці обмеження можуть бути обумовлені лише вимогами дотримання особистої безпеки журналіста та інших осіб.

Принципове значення для визначення правового статусу журналіста і можливостей для його роботи має Федеральний закон "Про надзвичайний стан" (від 30.05.2001 р, №3-ФКЗ), який чітко визначає передумови до оголошення в країні або окремих її регіонах надзвичайного стану, формулює умови особливого правового режиму, і в тому числі обмеження на пересування громадян. Правозастосування цього закону виключно важливо для роботи журналіста в зоні внутрішнього конфлікту.

Хоча закон не містить прямих вказівок, що могли б обмежити роботу журналістів, окремі його положення дозволяють посадовим особам на місцях запроваджувати додаткові умови, що утрудняють журналістам виконання професійних обов'язків.

У період Новітньої історії Росії надзвичайний стан не вводили жодного разу, навіть в період проведення операції по відновленню конституційного Порядку на території Чеченської Республіки (під час обох Російсько-чеченських воєн, - М.Ж.). Замість цього був особливий статус "контртерористичної операції" (чим не аналогія до АТО на Донбасі? – М.Ж.), яка визначена законодавством як "спеціальні заходи, покликані припинити терористичну акцію, забезпечити безпеку фізичних осіб, знешкодити терористів, а також мінімізувати наслідки терористичної акції" [Закон РФ "Про боротьбу з тероризмом", ст. 3]. Тут законодавство чітко не визначає обмеження, які можуть бути застосовані щодо роботи журналістів.

Крім перелічених вище російських законодавчих актів, велике значення для підготовки до роботи в зоні бойових дій і безпосереднього виконання журналістських обов'язків у фронтовій смузі мають такі також дуже важливі й інші документи: "Військова доктрина Російської Федерації» (затверджена Указом Президента Російської Федерації №706 від 21.04.2000 р.), Закон "Про статус військовослужбовців" (від 27.05.1998 р., №76-ФЗ), Закон "Про оборону" (№61-ФЗ від 31.05.1996 р), Закон "Про міліцію" (від 31.03.1999 р ., №68-ФЗ), Закон "Про боротьбу з тероризмом (від 25.07.1998 р, №130-ФЗ), Закон" Про оперативно-розшукову діяльність" (від 12.08.1995 р. №144-ФЗ; із змінами від 18 липня 1997 року, 21 липня 1998, 5 січня, 30 грудня 1999 р.) та інші законодавчі акти, які прямо чи опосередковано впливають на практику роботи журналіста в зоні екстремальної ситуації.

Правовий простір, окреслений сучасним законодавством Російської Федерації, доповнено низкою підзаконних актів і відомчих інструкцій, які конкретизують чинні положення. Це різні положення про роботу тимчасових прес-центрів і вимоги до журналістів, що здійснюють фотозйомку на території військових баз, вимоги до організації інтерв'ю з військовослужбовцями, які беруть участь в бойових діях, і багато іншого.

Коротко проаналізувавши сучасні російські правові акти, що регламентують роботу військового кореспондента в зонах збройних конфліктів, можна стверджувати, що сьогодні вони дають достатні правові підстави для журналістської роботи за тематикою збройних конфліктів, в тому числі і з виїздом в зону бойових дій.

Сучасні засоби масової інформації мають достатні правові підстави для того, щоб організовувати роботу свого кореспондента безпосередньо у фронтовій смузі, збирати, узагальнювати, інтерпретувати і публікувати добуту цим кореспондентом інформацію відповідно до свого бачення причин і приводів для початку конфлікту (після узгодження з кураторами інформаційних військ РФ, - М.Ж.), об'єктивно (нібито обʼєктивно, - М.Ж.) характеризуючи і прогнозуючи ситуацію, хід бойових дій і можливі їх короткострокові і довгострокові наслідки....