ПРО БІОЛОГІЧНУ ЗБРОЮ…

Анджей Завадскі, Інститут швидкої допомоги Медичної Академії у Варшаві.

Ж-л “Твоя здорова медицина”, 5 травня 2003р. ст.49-51.

ПРО БІОЛОГІЧНУ ЗБРОЮ…

Основна мета будь-яких воєн  -- зробити все можливе, щоб ворог не зміг чинити опору. Застосовуючи традиційні види зброї, можна позбутися багатьох противників. Однак завдяки застосуванню альтернативної, більш результативної біологічної зброї можна набагато швидше перемогти свого ворога.

Початки біологічної зброї сягають Стародавнього Єгипту (наслані на єгиптян кари, описані у Книзі Виходу Старого Заповіту).

У Стародавній Греції лучники вміли приготувати отруйний розчин, до складу якого входили людські рештки, кров і гній. У все це занурювали наконечники стріл.

Ганнібал перший застосував “біологічні бомби” у вигляді посудин з отруйними зміями. Жертвами такої зброї стали кораблі короля Пергамона у битві на Егейському морі.

Під час карфагенських воєн римляни масово кидали у криниці противника мертвих тварин. Через дві тисячі років під час Громадянської війни у США цей досвід використали війська конфедератів.

У 18ст. в Північній Америці англійські солдати роздавали місцевому населенню заражену віспою білизну і одяг з епідемічних лікарень з метою викликати епідемії і. таким чином, зменшити чисельність індіанців. Навіть у 20ст. під час війни у В’єтнамі поширеним було навмисне отруювання рослин в джунглях.

Вперше бойові гази було застосовано у 1241 році в битві під Легніцою, коли татари скерували на польські війська дим від згоряння сірки і арсену. Це викликало паніку серед польських вершників і сприяло перемозі татар.

Застосування катапульт поліпшило дію біологічної зброї. Як ядра почали використовувати тіла померлих від заразних хворіб. Під час облоги Кафи (сучасна Феодосія) татари переживали епідемію холери. Вони зуміли скористатися з цього нещастя, катапультувавши тіла померлих через міські мури. Мешканці міста були вражені, зразу ж спорядили кораблі (найімовірніше із зараженими щурами) і почали втікати до Венеції, Генуї та інших міст. Так холера поширилася по усьому басейні Середземного моря – це була перша в історії пандемія.

У 1600 році лікар Фйораванті з Болоньї винайшов рідину для того, щоб розганяти натовпи. Це була суміш скипідару, олії, сірки, крові і людського калу. Проти такої композиції не могла встояти жодна незаконна демонстрація.

Світові війни

Під час Першої світової війни Німеччина планувала використати небезпечний вірус сибірської виразки проти лосів у Норвегії. овець у Румунії, корів в Аргентині, які були потенційними продуктами харчування для військ Альянсу. Однак це не принесло бажаних результатів, як і німецькі плани щодо отруєння пасовищ в Англії та Франції.

У Першій світовій війні на полях битв в Бельгії і Франції було використано 100 тисяч тонн хімічної зброї. Жертвами газових атак стали понад мільйон солдатів, з них 80 тисяч померли. У 1925 році в Женеві була підписана конвенція, що забороняла використовувати задушливі гази. отруйні і бактерологічні речовини під час воєн.

США утрималися від підписання конвенції і ратифікували її тільки у 1975р.

У міжвоєнний період Японія почала проводити інтенсивні дослідження з розробки бактерологічної зброї. У 1932р. в окупованій Манджурії японці створили гігантську (як на той час ) організацію “Об’єднання 731”. До її складу входили 5 дослідницьких груп, які об’эднували 3000 науковців і займали понад 150 будинків. Вони проводили досліди на полонених, заражуючи їх вірусами холери, менінгіту та іншими. Під час цієї програми протягом 1932-45рр. померли понад 10 тисяч піддослідних. Створену “об’єднанням 731” біологічну зброю використовували під час воєнних діій в Китаї. В 11 містах були отруєні водні родовища, з літаків розпилювали інфікованих бліх (під час кожного штурму за один раз було випущено 15 мільйонів бліх). Однак японці не до кінця оцінили наслідки від застосування такої смертоносної зброї. Про це свідчить хоча б той факт, що в атаках на Ханте у 1941 році з 10 тисяч жертв майже чверть були японцями. Після поразки Японії естафету у розробці бактерологічної зброї перейняв СРСР.

Під керівництвом Гітлера німецькі науковці проводили численні досліди в концтаборах. Однак він на цьому не зупинявся. Дуже поширеним в німецькій армії був страх перед тифом. Щоб визначити цю хворобу серед місцевого населення, застосовували неспецифічну реакцію Вейль-Фелікса. В окупованій Польщі лікарі з руху опору особам, яким загрожувало вивезення до концтаборів. робили щеплення бактеріями.

Війська Альянсу теж проводили розробки бактерологічної зброї, потенційно готуючись дати відсіч німецькіій стороні. Англіійці, наприклад, проводили випробувальне бомбардування бомбами з вірусом сибірської виразки на острові Грюйнард на північно-західному побережжі Шотландії. Результати бомбардування на прикладі місцевих овець були приголомшливі. Тварини загинули, а продукт розпаду вірусу сибірської виразки зберіг можливість існувати ще 36 років. Великою проблемою стало знезараження острова, яке закінчилося у 1987 році.

Сучасний період

Під час “холодної війни” біологічна зброя також була популярною. Найбільш вражаючим прикладом її застосування були вбивства дисидентів з країн комуністичного табору, які перебували на Заході. Спеціалізувалися на цьому болгарські спецслужби. У 1976 році в Лондоні вбито Георгія Маркова. У вуличному натовпі через спеціальний механізм, захований в парасольці. йому введено рицину – дуже сильний білковий препарат, який одержують з популярних рослин рициній. Смертельною є доза 30 мг внутрішньо або 3мг підшкірно, вона викликає блискавичні зміни в крові і раптову смерть.

Особливе місце в історії розробок біологічної зброї належить СРСР. Працю над виведенням вірусів чуми, холери, віспи. СНІДу,сибірської виразки проводила кількатисячна армія науковців. об’єднаних навколо програм “Біопрепарат”. “Ензим”. Для десятків закладів з виробництва біологічної зброї на всій території СРСР полем для випробувань був острів Відродження в Аральському морі. Тільки у червні 2002 року на конференції національної Наукової Академії у Вашингтоні було сказано про досліди з гібридами мікробів у формі аерозолю, які проводили на цьому острові протягом 30 років. Наслідком цього стали атмосферні зміни, зараження повітря вірусом хімероном --- наслідком від схрещення вірусів,. що викликають віспу домашньої рогатої худоби і Ебола. Від нього постраждали люди,. які перебували за десятки кілометрів від “дослідницьких центрів”. Було запроваджено санітарний кордон з обов’язковим карантином і щепленням для 43 тисяч осіб. Офіційно зафіксовано три смерті. Попередньо жертвами епідемії стали тисячі антилоп,.. що паслися над берегами Аральського моря.

У квітні в Свердловську (зараз Єкатеринбург) через аварію на військовій бактерологічній лабораторії розпочалася епідемія сибірської виразки. Хоча інфекція з огляду на таємність об’єкту поширилася в радіусі 4 кілометрів,. але ураження домашніх господарств були зафіксовані і за 50 кілометрів. Було зареєстровано 79 хворих на сибірську виразку дихальних шляхів. З них 68 померли (86%). Це показало смертоносні властивості вірусу і стало найбільшою задокументованою епідемією легеневої сибірської виразки  в історії. Жоден з хворих не помер від шкірного чи кишковоготипу хвороби. Результати пізніших досліджень показал,. що мало місце кровоточиве запалення грудної клітки. У майже половини померлих зафіксоване подібне запалення мозкових клітин.

У 1943 році в США після їх вступу до Другої світової війни виникла таємна організація з воєнних досліджень, яка разом з англійцями і канадійцями працювала над розробкою біологічної зброї. Керував нею Джордж Мерк – президент головної фармацевтичної компанії США. Проводилися досліди над вірусам туберкульозу, холери, дизинтерії, чуми. тифу. Найбільшим досягненням стало винайдення зброї на основі сибірської виразки. ЇЇ вироблено понад 40 тисяч літрів – достатньої кількості для 500 тисяч бактерологічних бомб. На щастя,.створена американцями зброя не була використана.

У 1984 році релігійна секта “Рейнеші”, яка діяла в США,.цілеспрямовано орнізувала отруєння бактерією сальмонели низки барів у штаті Орегон. В результаті 751 особа отруїлася,. З них 45 потребували стаціонарного лікування.

У березні 1995 року члени японської терористичної організації “Аум Сіньрікьо”,. яка називала себе релігійним культом Найвищої Правди,. здійснили газову атаку в токійському метро. В результаті дії зарину загинуло 12 осіб, від отруєння постраждало близько 5 тисяч. Слідству вдалося доказати, що організація також щонайменше вісім разів застосовувала  речовини із елементами вірусу сибірської виразки та ковбасну отруту у великих містах. На місцях, де збиралися члени секти, знайдено велику кількість посудин з бактерологічними токсинами. Про жорстокі наміри секти свідчить хоча б подорож у 1992 році до Заїру у пошуках віруса Ебола.

Навесні 1996 року в осередку “Бнау Бріт Джевіш” (юдейської громадської організації) у Вашингтоні знайдено пошкоджену поштову посилку. У ній виявили порошок сибірської виразки. Зразу ж на 10 годин запровадили строгий карантин понад 100 працівників осередку. Були евакуйовані мешканці навколишніх будинків, спеціалізовані служби намагалися оцінити ситуацію. Роздягнуті до білизни працівники змушені були багато разів пройти через дезинфекційні заходи. Через кілька годин в результаті ретельних перевірок виявилося, що все це було розіграшем. Біологічний матеріал посилки справді містив бактерії,але звичайні нехвороботворчі.

Події після 11 вересня 2001 року

Як відомо, восени 2001р. на території США були здійснені численні акти біотероризму у вигляді розсилання посилок із зародками сибірської виразки. У 10 осіб, що заразилися таким способом, зафіксовано легеневу форму хвороби. В 11 – шкірну. З десяти хворих на легеневу форму померло четверо (40%). Жертви були родом зі штатів Колумбія. Флорида, Нью-Джерсі. Нью-Йорк. Вони захворіли у проміжку між 4.10. і 2.11.2002 року, вісім з десяти працювали на пошті. Середній вік – 43-73 роки. Період інкубації – 5-11 днів. У 70% захворіли чоловіки.

До основних симптомів хвороби належать – кашель і підвищена температура тіла (у 9 випадках), біль у грудній порожнині і велика втома (у 8), задуха (у 7). Інші симптоми—біль живота, голови,. м’язів горла. Легенева форма хвороби проходила в два етапи – спочатку гарячка, задуха, слабість, біль в грудях і животі. Все це тривало від кількох годин до кількох діб. Потім на короткий час наставало загальне поліпшення стану, раптово зростала температура тіла. Задуха переходила у надмірну пітливість і нудоту. У половини хворих зафіксоване кровоточиве запалення мозкових клітин і втрата свідомості, посиніння шкіри,, проблеми з диханням. З огляду на дуже швидке розмноження бактерій, необхідним є нагальне застосування антибіотиків. Сибірській виразці можна протидіяти за допомогою пеніциліну.

У 1999р. у США створена група захисту цивільного населення від біологічної зброї, до складу якої увійшов 21 представник від медицини, загальнонаукової сфери, громадських установ, урядових організацій, армії. Група напрацювала правила поведінки за умов виникнення епідемії сибірської виразки через застосування біологічної зброї. За умови виникнення небезпеки влада штату і місцеве керівництво повинні визначити,. хто повинен проводити профілактичні заходи, пов’язані з дією вірусу.

Згідно з даними інтернету від серпня 2002 року, на думку керівників служб безпеки і розвідки США, члени терористичної організації “аль Каїда” вже мають хімічну зброю і намагаються заволодіти біологічною.

Висновки

Наростання біологічної зброї тривало майже 100 років, ще від початку Першої світової війни. Масові отруєння, влаштовані сектою “Рейнеші”, довели, з якою легкістю можна проводити акти біотероризму. Хоча й існують труднощі – як розпізнати наслідки від біологічної атаки і природніх епідемій.

Після Другої світової війни підтверджено, що біологічну зброю було застосовано в штаті Орегон (отруєння низки барів), в Свердловську (аварія на військовій лабораторії), в Лондоні (вбивства дисидентів), Токіо (віднайдення біологічних арсеналів секти “Аум Сіньрікьо”).

З новою формою біотероризму на очах усього світу, здійсненою у вересні 2001 року, почався новий розділ у багаторічній історії біологічних воєн, який поставив суспільство обличчям до надзвичайної небезпеки.

Анджей Завадскі, Інститут швидкої допомоги Медичної Академії у Варшаві.

Ж-л “Твоя здорова медицина”, 5 травня 2003 р., с.49-51.

Переклад та адаптація українською мовою – ВІКТОРІЯ ЖИТАРЮК

ЯК ВЦІЛІТИ ЖУРНАЛІСТОВІ В "ГАРЯЧІЙ ТОЧЦІ"

"Журналист", 1995, N 6, с.60-62.

Як вціліти журналістові в "гарячій точці"

Поради Катерини ГЛЄБОВОЇ

Катерина Глєбова. Працювала в "Московском комсомольце", "Московских новостях", нині - прес-секретар Міністерства з надзвичайних ситуацій. У її "послужному списку" - Північна і Південна Осетія, ¶нгушетія, Чечня, Абхазія, Афганістан.

Що робити, якщо немає квитків? є два варіанти виїзду до "гарячої точки":

1) цілком самостійно;

2) у складі групи.

У першому випадку журналістові діяти набагато важче. При відсутності у касах "Аерофлоту" квитків на потрібний рейс слід брати квиток на будь-яке число до того ж пункту, а потім, використовуючи журналістське посвідчення, йти на АДП (авіаційно-диспетчерський пункт), знаходити командира екіпажу і просити його підписати квиток на сьогодні. Як правило, ніхто не відмовляє.

є ще один варіант вильоту з військового аеродрому у Чкаловському. Як правило, звідтіль регулярно ідуть машини до всіх "гарячих точок", де є російські військовослужбовці. Необхідно додзвонитись до начальника чи чергового ЦКП (Центрального командного пункту) ВПС (Військово-повітряних сил), представитись і попросити допомогу. Як правило, військові не відмовляють.

У другому випадку група може бути цілком журналістська - такі поїздки з метою "реклами" влаштовували представники Чечні і Грузії. Як правило, організатори покривають усі витрати і повністю забезпечують роботу журналіста. єдиний нюанс: інформація в таких випадках виходить однобока - ви дізнаєтесь тільки те, що вам вважатимуть за потрібне показати і розповісти.

Крім того, група може бути у супроводі якого-небудь генерала чи міністра, що виїжджає на поля боїв з ознайомлювальною або миротворчою метою. У цьому випадку також не слід думати про транспорт, проживання чи харчування, але ексклюзиву не буде, тільки - офіціоз. Тому необхідно постаратись поєднати "групові заходи" з самостійною роботою. Однак у будь-якому випадку дружній неформальний контакт із генералом або військовослужбовцями з супроводу не завадять.

...Перед поїздкою застрахуйте своє життя. У "гарячій точці" я, як журналіст, дотримуюсь правила: ні за яких обставин не брати в руки зброю. Також не слід довіряти фотографіям і не вступайте у дискусії.

Поради Марини ПЕРЕВОЗК¶НОЇ

З 1989 року працювала в "Экспресс-хронике", з 1990 року за завданням редакції почала їздити в "гарячі точки". Тепер - московський кореспондент газети "Русская мысль". Побувала у Придністров'ї, Абхазії, Осетії, ¶нгушетії, Криму.

Де взяти бронежилет?

Ви їдете на війну для того, щоб написати про неї правду. Побувайте у двох сторін. Ліпше зробити це неодноразово (для цього зовсім не обов'язково ходити через лінію фронту). Пам'ятайте, що багато що у вашому сприйнятті визначатиметься тим, на чиєму боці ви станете від самого початку.

Не намагайтесь стати "своїм". Звичайно, "свій" може дізнатись про те, що ніколи не знатиме сторонній, однак за це доведеться заплатити дуже дорого. Коли ви станете цілком "своїм" для одних, ви спровокуєте негативне ставлення до себе з боку противника і навряд чи зможете у нього побувати. Платою за право вважатись "своїм" і мати пов'язані з цим пільги є тенденційні матеріали. Не потрібно завойовувати довіру запевненнями на кшталт: "Я повністю на вашому боці", - їх фальш очевидна. Не бійтесь показати, що у вас є своя позиція, яка відрізняється від позицій обох сторін - учасниць конфлікту. Це швидше викличе повагу до вас.

Якщо посадова особа ставить умову можливості зустрічі з вами "лояльність" ("А ось ми спочатку подивимось, що ви там пишете!") - відмовтесь від контактів з нею. Ви зумієте отримати потрібну

інформацію в іншому місці. Якщо одна зі сторін перешкоджає вашій роботі (наприклад, вам треба зробити фотографії з передової, а вас туди не пускають) - їдьте на інший бік, а ті, хто вам не дозволив, нехай залишать при собі свої претензії.

Пам'ятайте, що люди, які розмовляють з вами, сильно ризикують. На війні є багато способів непомітно розправитись з неугідними: випадкова куля чи осколки ненавмисно запущеної у вікно гранати можуть стати помстою за надання журналістові даних, у приховуванні яких зацікавлене офіційне керівництво або які-небудь впливові структури й угруповання. Не "засвічуйте" свої джерела, не називайте імен і прикмет, за якими можна впізнати людину, що дала вам негативну інформацію. Людське життя чи зіпсута доля - надто висока плата за буденний репортаж.

У кожної з конфліктних сторін своя "правда". Не ставте перед собою завдання з'ясувати, хто має рацію, а хто помиляється. У локальних війнах, що ведуться на території колишнього Радянського Союзу, немає "гарних". Усі - злодії, і всі - герої. Ваша місія - не виставляти оцінки, не шукати, хто невинний, а хто винен, а чесно описувати те, що відбувається.

За жодних обставин не беріть до рук зброю і не вдягайте військову форму. Якщо вас бачили у військовій формі на території однієї зі сторін, ви потім уже ніколи нікому нічого не доведете.

Ви побували на одній зі сторін, потім опинились по інший бік від лінії фронту. Ваші нові співрозмовники, знаючи, що ви приїхали "звідтіль", звичайно, розпитуватимуть вас про те, що ви там бачили. Пам'ятайте, що найнезначніші дані, які ви повідомите, можуть бути використані як розвіддані. Постарайтесь не стати таким собі інформатором спецслужб. Якщо вам пропонують допомогу, щоб з'їздити кудись, а потім повернутись і розповісти про те, що ви бачили, - відмовтесь.

Ви опинились у щойно зайнятому місті чи селі. Не беріть у дарунок речі, захоплені як трофеї, або ті, походження яких вам невідоме.

Пишіть тільки про те, що бачили своїми очима. Не вірте чуткам, навіть якщо яке-небудь повідомлення ви чули з уст десятка людей. Кожна сторона потребує морального виправдання своїх страшних дій, тому масова свідомість народжує на війні міфи і легенди про злодіяння противника. Десятки людей можуть цілком правдоподібно, з деталями, описувати вам те, чого насправді не було. Приклад такого міфу - прибалтійські снайперки. У всіх "гарячих точках" вам розкажуть, що вони воюють за гроші на боці противника. Я жодного разу не зустрічала людину, яка б бачила таку снайперку своїми очима, але в кожного мого співрозмовника, як правило, знаходиться який-небудь двоюрідний брат, небіж, Коля зі 101-го батальйону, який "як навмисне, зараз на завданні", - ось вони її бачили.

Не довіряйте фотографіям. Вам можуть показати фотографію осетина, вбитого інгушами, і сказати, що це інгуш, убитий осетинами, і навпаки.

Не вступайте в політичні дискусії. Якщо ви представляєте російську демократичну пресу, то будьте готові до того, що у Придністров'ї, в Абхазії, у Криму ви можете почути багато цікавого про "гівнократів", що розвалили Радянський Союз, але у Грузії, в Молдові, в Україні вам можуть закинути "імперські амбіції" Росії. На такі випади ліпше не відповідати: випустивши пару, люди переважно перестають бачити у вас ворога.

Будьте розбірливі в контактах з колегами. Не таємниця, що деякі любителі їздити у "гарячі точки" виконують, окрім редакційного, завдання другого відомства.

Якщо не хочете впіймати випадкову кулю, не особливо цікавтесь дислокацією військ, планами майбутніх операцій та іншими воєнними таємницями. Тим більше, що для вашого матеріалу ця інформація, як правило, зовсім непотрібна. 

https://irrp.org.ua/wp-content/uploads/2013/12/verstka.pdf

Посібник з журналістських розслідувань 
Теорія та практика 

Беата Бєль
Олександр Бурмагін
Томаш Патора
Олег Хоменок під ред. Ірини Кост
Київ–2013

КОРОТКЕ КЕРІВНИЦТВО З ПРОВЕДЕННЯ ЖУРНАЛІСТСЬКОГО РОЗСЛІДУВАННЯ (Майкл Берлін)

"ЖУРНАЛИСТ", 1995, N 6, с.37-41

МАЙКЛ БЕРЛІН

КОРОТКЕ КЕРІВНИЦТВО

З ПРОВЕДЕННЯ ЖУРНАЛІСТСЬКОГО РОЗСЛІДУВАННЯ

Майкл Берлін - викладач журналістики Бостонського університету (США). У "Нью-Йорк пост" займався журналістськими розслідуваннями.

Багато що з описаного взято з книжки: "Investigative Reporting", William Gaines, 1994, Nelson-Hall Publishers. Chicago.

Журналістське розслідування не може з'явитись у світ без ініціативи, ідеї та зусиль з боку журналіста. У багатьох випадках на поверхню випливають матеріали, які влада не хотіла б оприлюднювати. Та іноді у статтях міститься й інформація, отримана безпосередньо від представників влади.

Джин Робертс, у минулому редактор "Філадельфія інкуайєр" - однієї з найвідоміших американських газет, що спеціалізуються на розслідуваннях, сказав, що завдання журналіста "не в тому, аби застукати політика зі спущеними штанами чи виявити окреме порушення закону, а в тому, щоб докопуватись до фактів, захованих глибоко під поверхнею, щоби допомогти читачеві в розумінні того, що відбувається в нашому все складнішому світі".

У переважній більшості журналістські матеріали не є справжніми розслідуваннями. Стаття про те, як купити холодильник, репортаж про рішення, ухвалене на судовому засіданні, замітка з прес-конференції і навіть документ, отриманий із певного джерела внаслідок витоку інформації, - все це, хоч і важливо та необхідно, все-таки не є журналістським розслідуванням. У цих випадках репортери стежили за подіями без наперед розробленого плану. Вони не пробували самостійно отримати інформацію, знову і знову збираючи по дещиці розрізнені дані в одну загальну картину. Вони не йшли далі публічних заяв.

ЯК ПРОВОДИТЬСЯ РОЗСЛІДУВАННЯ?

Частково журналістське розслідування вимагає природнього відчуття і таланту, частково це наука, зі своїми правилами і законами. Наприклад, журналіст ніколи не повинен висловлювати в матеріалах власної думки. Замість того, щоб заявити, що хтось бере хабарі, або є жертвою, або розбазарює суспільне добро, журналіст повинен побудувати солідну і основану на фактах структуру, щоб показати читачеві весь процес порушень і вказати на джерело проблем.

Журналіст повинен діяти в межах законності і зберігати норми етики, інакше він нічим не відрізнятиметься від тих, чию діяльність він розслідує.

Це означає: ніякої політики і особистих інтересів, інтереси суспільства - і тільки вони - повинні бути приводом для розслідування.

Жодних викрадених документів. Жодних хабарів за інформацію. Жодних незаконних проникнень на приватну територію - за винятком тих випадків, коли журналіст готовий відповідати за свої дії в судовому порядку.

І найголовніше. За жодних обставин репортер не повинен розкривати джерело інформації, якщо він пообіцяв тримати його в таємниці. У багатьох країнах, в тому числі і США, журналісти обирали ув'язнення, але не називали своїх джерел інформації. У зв'язку з цим усі матеріали, в тому числі записники, касети, інші записи, які можуть розкрити конфіденційні джерела, повинні зберігатись у надійних місцях і ніколи не передаватись владі, хіба що зі згоди самих джерел. Якщо журналіст розкриває джерело інформації, його репутація втрачається назавжди.

ПРИЙОМИ ЖУРНАЛІСТСЬКОГО РОЗСЛІДУВАННЯ

ПОПЕРЕДНЄ РОЗСЛІДУВАННЯ. Читайте книжки, газети, журнали, дивіться документальні фільми. Використовуйте індекси, бібліографічні джерела і комп'ютеризовані базі даних - як місцеві, так і міжнародні (наприклад, LEXIS/NEXIS).

ДОКУМЕНТИ. Це можуть бути оригінали, копії, фотографії чи електронні носії. Можливо, в Росії і важко отримати офіційні документи, але іноді їх можна скопіювати з архівних підшивок документів, різноманітних відомостей, якщо ви переконаєте відповідних чиновників у тому, що маєте на це право і що ви не завдасте їм шкоди, або якщо вони симпатизують вашій праці. Одного разу протягом місяця я відвідував міський суд Нью-Йорка і копіював документи з архіву. Усім своїм виглядом, манерами і мовою я давав зрозуміти працівникам, що я юрист, але ніколи не говорив про це вголос. Я дав їм зрозуміти, що я початківець у цій справі і потребую допомоги досвідчених працівників суду. Це спрацювало і багато з них були раді допомогти.

Деякі матеріали судових рішень та інформація про операції за участю іноземних фірм доступні через міжнародні бази даних, навіть якщо вони відсутні в російських архівах. Отримати такі документи допоможуть корисні зв'язки. Але запам'ятайте, що навіть у США, де законодавство ґарантує доступ до більшості публічних архівів, чиновники, яким є що приховувати, відмовляються надавати інформацію журналістам. Це не раз ставалось і зі мною - в поліційних управліннях, судах, в федеральних і місцевих закладах. У таких випадках ви можете або судитись із ними, що забирає багато часу і засобів, або знайти когось, хто міг би вам допомогти, маючи доступ до документів і бажання, щоб правда перемогла.

ПОРІВНЯЛЬНИЙ АНАЛІЗ. Зіставлення цін (у різних місцевостях) на різноманітні види послуг, причин відміни вироків, сум податків, що сплачені різними групами в різних місцях, результатів екзаменів у різних школах, статистики вилікуваних пацієнтів у різних лікарнях і т.д. може також привести до цікавих результатів.

СПОСТЕРЕЖЕННЯ. Спостереження за тим, скільки часу службовці проводять на робочих місцях, який політик буває в компанії директора якоїсь фірми, як утримуються запроторені у в'язниці, і інші подібні спостереження можуть бути корисні для статті. Можливо, ви бажатимете простежити за автомобілем, побувати на будівельному об'єкті і зробити фотографії, які перетворять ваші спостереження на документ.

У ході деяких нашумілих у США розслідувань журналісти робили вигляд, що вони не є журналістами. Два журналісти з чикагської газети відкрили своє кафе і чекали, коли до них прийдуть представники влади, інспекція, поліція чи мафія і почнуть вимагати хабаря чи пропонувати протизаконні операції (наприклад, коли постачальник продає "товар" за низькими цінами, а продавець отримує "зверху" і не повідомляє про це босові). Потім журналісти написали матеріал про корупцію, яка оточує подібні заклади. Траплялось, що журналісти лягали в лікарню або сідали у в'язницю. Інші влаштовувались на роботу на фірму чи в заклад, а потім писали репортажі про свою роботу там. Траплялось, що журналісти (як жінки, так і чоловіки) представлялись покупцями для того, аби показати різницю в обслуговуванні чоловіків і жінок. Такий тип спостереження може бути джерелом інформації для журналістського розслідування, якщо при цьому вивчається вся система, а не окремі її ділянки.

ІНТЕРВ'Ю. Деякі розслідування починаються з документів, а люди залучаються потім, інші розпочинаються розмовою, а потім збагачуються документами. У будь-якому випадку інтерв'ю повинні бути добре підготовлені. Журналіст зобов'язаний знати, які він поставить запитання, який психологічний підхід ліпше використати, як викликати довіру в інтерв'юованого.

Завжди користуйтесь магнітофоном. Це допоможе вам простежити хід думок людини й уникнути в подальшому проблем, якщо свідок відмовиться від своїх слів. У деяких випадках дозволяється записувати розмову, не інформуючи про це людину. В інших випадках це протизаконно. Завжди дублюйте магнітофонний запис, роблячи письмові нотатки. При запису на плівку свідок, який погодився на розмову, спочатку знічується, комплексує, а потім забуває про магнітофон. Якщо ви не можете записати інтерв'ю на магнітофон, спробуйте запросити ще одного журналіста і дублюйте свої записи для подальшої звірки. У такому випадку один журналіст сидить за спиною свідка, інший - перед ним, весь час показуючи свою зацікавленість.

Працюючи з нетерпеливим свідком, найліпше ставити загальні питання, сприяючи природному потоку інформації, і зацікавлено слухати, навіть якщо співрозмовника "заносить" на розповіді про свої біди. Не заповнюйте паузу в розмові новими запитаннями. Нехай свідок добровільно продовжить свою історію. І лишень коли він виговориться, починайте ставити запитання, повертаючи розмову в потрібне для вас русло. Запам'ятовуйте ті місця в розповіді, які свідок лише зачепив, промайнув швидко, знов поверніться до цих місць, змусіть свідка напружити пам'ять.

Найліпшими свідками є колишні жінки, друзі, співробітники людини, яка є об'єктом вашого вивчення. Коли я займався розслідуванням діяльності Генрі Кіссінджера (коли він був іенеральним секретарем), то найціннішу інформацію я отримав від тих, хто вже з ним не працював. А вона допомогла мені отримати відповіді від тих, хто ще працював з ним.

Запитуйте у всіх, кого ви інтев'ююєте, номери телефонів і імена тих, з ким, на їхню думку, ще потрібно поговорити. Дізнайтесь, чи зможуть вони пред'явити документи або їх копії, що підтверджують сказане, або хто їх вам зможе дістати. Дехто зможе надати документи, якщо ви скептично поставились до сказаного ними.

Коли люди, з якими вам потрібно поговорити, не хочуть співпрацювати або бояться, спробуйте допомогти їм розслабитись, виражаючи свою симпатію, попідтакуйте їм, гарантуйте захист та анонімність. Якщо ви відчули, що хтось бажає поговорити, але боїться, спробуйте зустрітись із цією людиною "випадково", наприклад, у магазині чи по дорозі з роботи додому. Приготуйтесь до того, що вам доведеться зустрічатись з однією людиною декілька разів, поки вона не почне довіряти вам, перестане боятись або поки ваша наполегливість не переконає його, що ліпше заговорити, ніж весь час відмовлятись.

Коли людина не налаштована на розмову, постарайтесь створити атмосферу нормальної дискусії, щоб вона забула, що дає інтерв'ю, і спробуйте логічно підтримати її позицію. Поправляйте хибні заяви, використовуючи факти, але без злоби (тут потрібна клопітка підготовка до розмови).

Найважливішою і найделікатнішою справою є останнє інтерв'ю, в якому, після того як інформація зібрана і готова до викладу, об'єктові вашого розслідування надається можливість відреаґувати на надані свідчення.

ВИБІР ПРЕДМЕТУ РОЗСЛІДУВАННЯ

¶ноді ідею про проведення розслідування підказує хтось. ¶ноді журналістів зацікавлює аіентство з розслідувань. А іноді репортер просто ставить перед собою запитання: чому було ухвалено таке рішення? Воно несправедливе! Чому даний заклад (школа, суд, лікарня, служба з прибирання сміття) не працює так, як і належиться?

Не завжди відповіді на ці запитання містять інформацію про корупцію чи зловживання. Але це не означає, що про подібне не треба писати. Якщо винна система, а не люди, це не менш важливо.

Фактів, які заслуговували б на розслідування, завжди більше, ніж часу і людей, які могли б цим зайнятись. Тому завжди ретельно обирайте теми розслідування. Зіставляйте бажання зі своїми можливостями, враховуйте наявний час, наявність персоналу і джерел інформації.

Попередньо розпочніть з вивчення відразу кількох аспектів справи, поки не переконаєтесь, що виконання завдання реальне і на це не шкода затрачених зусиль.

Наступного етапу заручіться підтримкою редакторів. Ось приблизний план пропозиції з розслідування, що надається редакторові:

1. Назва проекту.

2. Тема проекту. Наприклад, розслідування якості виконуваної роботи (як працює школа?) або вартість послуг (скільки коштує для податкоплатників прибирання сміття в нашій місцевості порівняно з іншими?).

3. Чому читачів хвилює дана проблема, можлива реакція на даний матеріал, чому ця інформація потрібна, яку користь матиме ваша організація від публікації (трансляції) даного матеріалу?

4. Методи. Як діятимуть журналісти. Які попередні вивчення необхідні, скільки необхідно провести інтерв'ю. Наявність документації. Чи потрібно проводити порівняльний аналіз, спостереження тощо.

5. Вартість проекту. Який персонал потрібно задіяти, яка небезпека може виникнути.

6. Результати і наслідки. Коли буде опубліковано матеріал?

Це буде одна стаття чи серія публікацій? Які візуальні матеріали супроводжуватимуть публікацію? Які схеми і графіки будуть потрібні? Чи будуть супутні матеріали? Чи плануються коментарі?

Чи планується продовження після результатів дослідження? Які ще організації залучатимуться?

РОЗСЛІДУВАННЯ ДІЯЛЬНОСТІ УРЯДУ

Джерела інформації:

- результати виборів,

- бюджети,

- витратна документація,

- документи з будівництва, кадрів, прийому на роботу. Питання, які можуть вас цікавити:

- поліція використовує жорстокі методи? Бере хабарі?

- судді відпускають злочинців непокараними?

- як працюють державні служби: пошта, сміттярі, школи, поліклініки?

- хто має персональну вигоду від прийняття законів?

Деякі розслідування можуть бути присвячені діяльності відомих політичних постатей. При цьому потрібно використати також відкриті документи та інтерв'ю, які допоможуть зібрати факти. Не можна ображати людину, називаючи її хабарником чи негідником. Покажіть це, але не кажіть. Просто повідомте, що мер торік витратив грошей більше, ніж складає його зарплатня, і підтвердьте цей факт документально чи заявами ваших джерел. Матеріал повинен викладатись від третьої особи.

НАПИСАННЯ СТАТТ¶

Як тільки попередньо розслідування закінчено, прийшов час сісти і поставити собі запитання: "Що ж я виявив? Що буде стержнем, квінтесенцією моєї статті?"

Майже завжди під час великих розслідувань виявляється багато додаткових фактів. Наприклад, що мер не тільки хабарник, але й зраджує дружині, і ще б'є своїх дітей. Репортер повинен мати сильну волю, щоби змусити себе ухвалити важке рішення - пожертвувати брудною білизною мера (читачам буде важко розібратись у тому, що важливіше) - корупції, яка не має нічого спільного з приватним життям мера. Крім того, при публікації деталей особистого життя може скластить враження, що журналіст зводить особисті рахунки з мером. Слід використати тільки те, що принесе користь усьому суспільству.

Інші факти, виявлені у ході розслідування, але які не є головними (мер не тільки бере гроші з міської казни, а ще й укладає контракти з фірмою, якою таємно володіє його брат), повинні бути опубліковані окремо, наступного дня або одночасно з головним матеріалом, щоб читачі не заплутались в інформації з головного питання.

На наступному етапі репортер повинен вибудувати матеріал, що залишився, у сюжет так, аби показати читачам напрямок удару, квінтесенцію розслідування. Сюжет визначає, як журналіст ПОКАЖЕ головне зловживання (4 лютого орендатор перерахував містові $30000, а 5 лютого на рахунок міста надійшло тільки $25000), нанизуючи факти один на одний.

Після побудови сюжету обов'язково виявляються пробіли в логічній послідовності подій. Для їх заповнення необхідні додаткові вивчення, нові інтерв'ю та документи.

Після того, як все закінчено, журналіст повинен вирішити, як подати цей матеріал.

Автор може почати з заяви, яка б розкривала суть справи: "Розслідування, проведе "Таймс", з'ясувало, що мер присвоїв щонайменше $30000 з міської казни за останні три роки".

Матеріал може розпочинатись також з розповіді про випадок корупції або, припустимо, з історії про жінку, яка потребувала медичної допомоги, але не змогла її отримати, оскільки система працює погано.

Розповідь слід вести по висхідній, чергуючи драматичні події до самого кульмінаційного моменту.

У будь-якому випадку тон публікації повинен бути спокійним. Тільки факти. Не потрібно сарказму, злоби, гніву і критиканства. Мова повинна бути нейтральна. Нехай факти говорять самі за себе, і нехай читач гнівається через те, що він прочитав про ці факти.

Усі заяви повинні мати посилання на джерело: "відповідно до інформації, отриманої з розмов з муніципальними службовцями", "за офіційними документами", "порівняльний аналіз аналогічних послуг у сусідньому місті показав...", "два співпрацівники "Таймс" бачили його в магазині, а він стверджує, що у цей час знаходився на роботі в мерії".

Після кожного резюме давайте коментар офіційної особи (наприклад, мера або директора лікарні) з її баченням подій. Далі необхідно простежити шлях грошей або посадової особи у визначеній послідовності з використанням документів, оглядів, інтерв'ю і т.д., щоб довести свою слушність і в той же час дати можливість чиновникам захищатись.

До основної статті слід додати фотографії, фотокопії документів і т.д. Матеріал повинен супроводжуватись додатковими публікаціями, які відображали б реакцію громадськості і влади, й іншими матеріалами.

Розслідування може викликати дискусію в суспільстві й офіційну реакцію, тому історія може мати продовження. У такому випадку газета чи інший ЗМІ повинні брати у цьому участь доти, поки справа продовжується.

ЗАКОН ПРО СВОБОДУ ІНФОРМАЦІЇ

У Сполучених Штатах федеральне законодавство вимагає, щоб державні заклади надавали будь-якій людині (в тому числі й іноземцям) всю інформацію про роботу уряду, крім випадків, передбачених законом.

Деякі важливі для розслідування документи можуть бути забороненими, але більшість із них - доступна, якщо журналіст знає, що йому потрібно і для чого.

Переважна більшість інформації доступна в електронному вигляді, на магнітних стрічках або через комп'ютерну мережу Інтернет. Державна і міська влада повинна виконувати закон про "відкриті документи" і допускати громадськість на державні заходи. Багато журналістів користуються цим інформаційним багатством у процесі розслідування. Все частіше вони використовують електронні бази даних, що містять урядові документи.

Ні комп'ютерні бази даних, ні закони про "відкриті документи" поки що не набули широкого розповсюдження в Росії, але перше вже на підході, а за друге варто поборотись як за важливий аспект російської демократії і свободи преси.

Для деяких розслідувань, що проводять російські колеги, можуть стати у пригоді американські документи. Вони відкриті для будь-кого. Американське урядове відомство зобов'язане впродовж 10 днів відповісти на запит (20 днів у найвинятковіших випадках), і якщо запит відхиляється, він може бути опротестований, і відповідне відомство повинно протягом 20 днів відповісти на протест.

Спочатку треба визначити, де може бути інформація: в Держдепартаменті, Міністерстві сільського господарства, Міноборони чи Аіентстві міжнародного розвитку?

У листі-запиті треба дуже детально описати, що конкретно потрібно. Наприклад, інформація про російського партнера з проекту Аґентства міжнародного розвитку в галузі транспорту в Нижньому Новгороді, який започатковано у грудні 1994 року. Бажано вказати назву проекту і номер контракту. Не обов'язково повідомляти, навіщо вам потрібна ця інформація. Але якщо ЗМІ хоче отримати інформацію безкоштовно, то бажано вказати, що вона необхідна для з'ясування контактів російського партнера у зв'язку з підготовкою матеріалу до друку. Як правило, таке пояснення є законним для безкоштовного надання інформації.

Регіональний філіал Аґентства може мати й детальнішу інформацію. Штаб-квартира у Вашингтоні може надати порівняльні дані. Наприклад, вартість даного проекту порівняно з іншими аналогічними проектами. Додайте вирізки з газет про проект. Це допоможе співробітникам знайти потрібну вам інформацію.

Обов'язково просіть надати інформацію безкоштовно.

Вкажіть, як саме ви хотіли б отримати інформацію: по телексу, телефону, електронній пошті тощо.

БАЗОВІ ДОКУМЕНТИ ЗІ СВОБОДИ ПРЕСИ

Базові документи зі свободи преси

Принцип свободи преси визнаний міжнародним правом, тому кожне порушення свободи преси слід розглядати відповідно до чинного у даній країні законодавства. Поряд із існуючими міжнародними та регіональними законами слід брати до уваги також окремі пункти національного законодавства : конституцій, законів, декретів.

Право “шукати, одержувати і поширювати інформацію” затверджено ст. 19 Міжнародної Декларації прав людини, прийнятої Асамблеєю ООН 10 грудня 1948 р. (Документ 1),  на цьому праві базується Міжнародна Конвенція Політичних і Громадянських прав від 16 грудня 1966р, яку підписали чи ратифікували більше, ніж 140 країн світу (Документ 2), а також ст.10 Європейської Конвенції Захисту прав і свобод людини від 4 листопада 1950р. (Документ 3), ст 13 Міжнародної Конвенції прав людини від 22 листопада 1969р. (Документ 4), ст. 9 Африканської Хартії прав людини від 12 липня 1981р. (Документ 5).

Документ 1. Декларація прав людини (прийнята 10.12.1948)

Ст.19. Кожен має право на свободу думки і вислову; воно включає свободу міркувань, а такаж свободу шукати, отримувати і поширювати інформацію та думки через будь-які засоби без будь-яких  обмежень.

Документ 2. Міжнародна Конвенція Політичних і Громадянських Прав (Прийнята 16.12.1966, вступила в дію 23.03.1976)

Ст.19. Кожен має право дотримуватися своєї точки зору без будь-якого втручання.

Кожен має право свободи  вислову; воно включає право шукати будь-яку інформацію, отримувати і поширювати її без кордонів, усно, у письмовому чи друкованому вигляді, у формі мистецьких витворів через будь-які ЗМІ.

Затверджені у пункті 2 права є пов’язані з обовзками, які можуть їх обмежувати (тільки у разі необхідності або відповідно до заканодавства):

А) для захисту прав і гідності інших

Б) для збереження національної безпеки, громадського здоров’я і моралі.

Документ 3. Європейська Конвенція захисту прав і своблд людини (підписана 4.11.1950, вступила в дію 3.09.1953).

Ст.10. Кожен має право на свободу вислову. Воно включає свободу вислову думки, право отримувати і поширювати інформацію без втручання громадських авторитетів і без обмежень. Однак ця стаття не повинна перешкоджати перевірці державних органів ліценїій ЗМІ на право діяльності.

Існування цих свобод пов’язане з обов’язками та відповідальнісю, передбаченою законодавством. Вони необхідні для існування демократичного суспільства, забезпечення національної і суспільної безпеки, територіальної недоторканості та для запобігання заворушенням чи кримінальним діям, для захисту здоров’я і моралі, захисту прав і гідності громадян, для запобігання виявленню державних таємниць, для підтримки авторитету і впливовості законодавства.

Документ 4. Міжнародна Конвенція прав людини (прийнята 22.11.1969, вступила в дію 18.07.1978).

Ст. 13. Кожен має право свободи думки і вислову. Воно включає право шукати, отримувати і поширювати інформацію усно, в письмовому чи друкованому вигляді, у формі мистецьких витворів через будь-які ЗМІ.

Зафіксоване у попередньому параграфі право не може підлягати цензурі, але може викликати відповідальність, встановлену законодавством , коли потрібно захистити права і гідність громадян, забезпечити національну безпеку, громадьський спокій, здоров’я і мораль.

Право свободи вислову не може бути обмежене такими методами, як зловживання уряду, приватний контроль над друкованими ЗМІ, радіо чи телебаченням, використання зловживань у засобах передачі інформації. Попри зазначені вище заходи, громадські розваги можуть підлягати цензурі з боку влади з метою конролю їх діяльності та для захитсу дітей і моллоді.

Будь-яка пропаганда, будь-яка підтримка національної, расової або релігійної ненависті, яка узаконює насильство; будь-які протиправні дії проти однієї людини чи групи лудей на будь-якому грунті, включно із расою, кольором шкіри, релігією, мовою, походженням мають розглядатися як такі, що тягнуть за собою відповідальність перед законом.

Документ 5. Африканська Хартія прав людини (прийнята 10.07.1981, вступила в дію 21.10.1986).

Ст.9. Кожна людина має право отримувати інформацію. Кожна людина має право висловлювати і поширювати свої думки і міркування в межах, встановлених законодавством.

Декларація прав та обов’язків журналістів (Мюнхенська Хартія)

Прийнята 24-25.11.1971. Схвалена міжнародною Федерацією журналістів та більшістю європейських журналістських об’єднань.

Право на інформацію, свободу вислову і критику є одним із основних прав людини. Усі права та обов’язки журналістів беруть початок від права громадськості знати про вчинки та думки. Відповідальність журналістів щодо інформування перевершує відповідальність, скажімо, роботодавців чи громадських лідерів. Така місія обов’язково передбачає обмеження, що їх журналісти накладають на себе.

Декларація обов’язків.

1. Поважати правду,  зважаючи на право суспільства знати її.
2. Захищати свободу інформації, коментування і критики.
3. Повідомляти тільки про ті факти, походження яких відоме, не замовчувати інформацію, не змінювати тексти і документи.
4. Не використовувати неправдиві методи для отримання інформації, фото чи інших документів.
5. Поважати право людини на приватне життя.
6. Виправляти будь-яку інформацію, якщо виявиться, що вона неправдива.
7. Дотримуватися професійної иаємниці, не розголошувати джерелаінформації, якщо про таке не домовлено заздалегідь.
8. Серйозно ставитися до професійних порушень: плагіату, наклепів, неправдивих та безпідставних обвинувачень, хабарництва у будь-якій формі, замовчування новин.
9. Не плутати професію журналіста з професією рекламного агента чи агітатора. Відмовдятися від виконання будь-яких наказів рекламодавців.
10. Протидіяти будь-якому тискові і приймати накази тільки від відповідальних осіб редакції.

Кожен журналіст вартий того, щоб його роботу вважали вищою від державних принципів. Поряд із загальними законами кожної країни, журналіст з професійною метою виконує тільки накази колег і виключає будь-яке втручання влади чи інших осіб.

Декларація прав.

1. Журналісти мають право на вільний доступ до усіх джерел інформації, на безперешкодне розслідування усіх явищ громадського життя. Саме тому таємниця громадського або приватного життя може бути порушена тільки журналістами у виняткових випадках для глибшого розуміння суті справи.
2. Журналіст має право відмовитися від підлеглості своєму керівництвові згідно із записом у трудовому контракті, якщо дії керівництва нечесні.
3. Журналіста не можна змусити діяти чи висловлювати думки, якщо вони суперечать його переконанням.
4. Колектив редакції має бути поінформованим про усі важливі події, що можуть мати вплив на її життя. Перед прийняттям остаточного рішення щодо усіх питань: прийом нових працівників, звільнення, покарання чи нагородження журналістів повинно відбутися їх колективне обговорення.
5. Беручи до уваги обов’язки та права журналістів, вважаємо, що вони залучені не тільки до вирішення колективних справ, але також і до індивідуальних:  дотримання умов трудлвого контракту, забезпечення матеріальної і моральної безпеки своєї роботи.

Витяги з обов’язків та прав журналістів французької регіональної щоденної преси

Кожен може говорити, писати і друкувати все, що хоче, окрім тих випадків, коли існує реальна загроза для свободи закону (Ст.11 Декларації прав людини і громадянина від 26.08.1789)

Кожен має право вільного самовираження. Воно включає право дотримуватися власної точки зору, отримувати та передавати новини без втручання влади і без обмеження національними кордонами. (Ст. 10 Європейської Конвенції Захисту прав і свобод людини)

Професійні обов’язки і права.

Газети підтримують тісні контакти зі своїми читачами і усвідомлюють свою відповідальність перед ними.

1. Тверезе та уважне ставлення до деталей.

Тільки перевірені і точні матеріали можуть бути надруковані. Довіра до газет спонукає журналістів публікувати перевірені і точні новини, оскільки це є ознакою тверезості газети, її тямущості. Не варто підтримувати плітки. Газети повинні докладати зусилля для непоширення чуток, навіть якщо інші ЗМІ вже їх передали.

4. Повага до особистості. Газета повинна подавати інформацію без жодних натяків на дискримінацію, расизм або насильство. Вона має строго дотримуватися законів, які забороняють підтримку дискримінації, насильства проти людини, “беручи до уваги її походження, належність чи неналежність до певної етнічної групи, нації, раси, релігії”, Дискримінацію визначають як викликання у читачів почуття окремішності на основі підозри, ворожості, відрази. Ненависть означає зміну ворожості щодо когось на бажання нашкодити йому тільки через його належність або неналежність до етнічної групи чи нації. Насильство включає психологічний і фізичний фактор.

Уникнення наклепів. Газета запевняє, що честь і гідність людини – захищені. Для підтвердження цього вона дотримується таких принципів:

А) узаконення цілей і результатів. Факти повинні завжди бути представленими для найширшого кола читачів, основаними на прві громадськості бути поінформованою.

Б) Відсутність особистої ворожості. Газета повинна уникати друкувати добре продумані контроверсійні матеріали про людей, написані під впливом особистої неприязні.

В) Поміркованість у мові. Матеріали в газеті повинні бути написані мовою, яка не шокує і не ранить людей.

Г) Довіра до розслідувань. Пошук фактів повинен базуватися на принципі вислухання усіх сторін , це основа будь-якого чесного журналістського розслідування.

6. Бути відкритим для усіх точок зору. Головний принцип матеріалу – пошук з метою досягнення єдиної точки зору і подача інформації у правдивий спосіб.

11. Повага до невинності. Відповідно до ст.9 Декларації прав Людини і Громадянина від 26.08.1789р., якій є легально підпорядкована французька конституція, лидину вважають невинною до пошуку вини судом. Якщо ж читачів цікавлять  подробіці про таку людину, то газета  має їх подати  з усією повагою до неї, вибираючи факти дуже обережно і стежачи за способом їх подачі.
12. Запевнення у точності новин, правдивості їх подачі. Принципи правдивості, обережності, уваги до деталей особливо стосуються тих матеріалів, що зачіпають людські інтереси.

Витяги з правил професійної етики Північноамериканського товариства редакторів.

Свобода  Систематичне відхилення у коментарях, яке свідомо розходиться з правдою, є образою для американського журналізму. За сучасного стану справ воно має руйнівний вплив на базові принципи подачі новин.

Справедливість  Газета не може проикриватися цим поняттям, ображаючи честь і гідність людини і не надаючи їй можливості захищатися. Вона не має права втручатися у приватну власність дюдини чи її особисте життя, якщо це не зумовлено інтересами суспільства або просто читацькою цікавістю.

Вихованість  Газуту не можна звинувати у лицемірстві, якщо вона визнає високі моральні цінності.

Витяги з Кодексу роведінки і професійної практики Британського національного об’єднання журналістів

Ст. 5 про робочу практику: Член об’єднання не може використовувати працю іншого журналіста для будь-яких цілей.

Ст.12 про робочу практику: Член об’єднання повинен ставитися ддо інших журналістів з повагою.

Ст.5 про правила поведінки: журналіст має право добиватися інформації, фотографій та ілюстрацій тільки для чесних цілей. Використання в інших цілях може бути виправдане тільки надзвичайними громадськими інтересами.

Витяги з журналістської Хартії Ніхон Шімбун Кіокаї

Ст.1 Найважливішим правилом у подачі новин є правдивість і точність.

Ст.2 Журналісти не мають права дозволити особистим думкам втрутися в процес передачі інформації.

Ст.3 Подаючи матеріал, журналіст не повинен забувати, що заголовок може бути використаний у цілях пропаганди, тому він повинен бути виваженим.

Ст.4 Пишучи критичний матеріал, журналіст повинен уникати власних коментарів.

Ст.5 Упереджений коментар, який свідомо викривляє правду, пригнічує дух і гідність професії журналіста.

Доповнення теми за посиланням:

http://www.viche.info/journal/3152/