Як відродити військову журналістику?
Експерт: «Потрібно підвищувати рівень професійних вимог до кореспондентів, які працюють у зоні АТО»
12 грудня, 2014 - 09:29
Після закриття спеціальності «військова журналістика» в Академії сухопутних військ підготовку таких фахівців в Україні було взагалі припинено. Однак 2006 року в складі Військового інституту КНУ ім. Шевченка було створено кафедру інформаційно-психологічного протиборства, в межах якої спробували надолужити втрачене. У листопаді 2012 року її трансформували в кафедру військової преси та інформації, а 2013-го — в кафедру зарубіжної воєнної інформації як структурного підрозділу військового гуманітарно-лінгвістичного факультету. Сьогодні кафедра готує фахівців за чотирма спеціальностями: «міжнародна інформація», «міжнародні відносини», «зв’язки з громадськістю» та «журналістика».
Водночас, за словами начальника кафедри зарубіжної воєнної інформації ВІКНУ, кандидата історичних наук, доцента Якова Жаркова, нині на спеціальність «журналістика» щороку набирають... від п’яти до восьми чоловік. Це і є весь кадровий резерв України на цьому напрямі, оскільки інші вузи військових журналістів не готують. «Немає сенсу відкривати нові кафедри, оскільки в Збройних силах України просто немає такої кількості посад, на які могли б претендувати випускники-військові журналісти. Якщо потреба в таких спеціалістах зросте, досить буде збільшити держзамовлення хоча б до 18 — 20 місць», — пояснює Яків Жарков.
Майбутні військові журналісти отримують у ВІКНУ дипломи бакалавра і магістра. Підготовка здійснюється в рамках співпраці між двома вузами у структурі КНУ: викладачі Військового інституту читають курсантам військові дисципліни, а професії журналіста їх вчать спеціалісти з Інституту журналістики. Кількість навчальних годин між цими двома блоками поділена приблизно порівно. «Усі професори з Академії сухопутних військ, які відповідали там за цей напрям, давно переїхали до Києва й продовжують ділитися своїм досвідом із нашими курсантами, тому я категорично не згоден із думкою про те, що систему підготовки військових журналістів в Україні було втрачено», — наполягає Яків Жарков. До того ж, якщо в ЛВВПУ готували здебільшого спеціалістів для друкованих видань Збройних сил СРСР, то випускники Військового інституту мають бути готовими до роботи в будь-яких ЗМІ, в тому числі й на телебаченні. Нагадаємо, що серед інформаційних структур Збройних сил України нині діє зокрема й Центральна телерадіостудія Міноборони. Крім того, фахових спеціалістів потребують прес-служби численних силових відомств — за радянських часів подібних підрозділів взагалі не було. До слова, лише у структурі Управління преси та інформації Міноборони, згідно з офіційним сайтом, діє три відділи й десять прес-центрів, кожен з яких очолює посадовець у званні не нижче підполковника. Сьогодні постає питання ефективності роботи такого гігантського апарату, але це вже тема для окремої серйозної розмови.
Водночас, окрім журналістів у погонах, у зоні АТО сьогодні продовжує працювати значна кількість їхніх цивільних колег. Хтось із них, як, наприклад, Андрій Цаплієнко або Артем Шевченко, вже має досвід подібної роботи, інші ж — змушені навчатися на власних помилках, що часом створює надто великі ризики. У ВІКНУ для таких журналістів передбачили спеціальні курси. Чи достатньо такої підготовки для того, щоб працювати в зоні АТО й яка програма навчання військових журналістів є оптимальною, розповіли експерти «Дня». Думки розділились, однак усі погодилися з одним — Україна сьогодні гостро потребує фахових спеціалістів у цій сфері.
«ВІЙСЬКОВИХ ЖУРНАЛІСТІВ МАЮТЬ ВЧИТИ ВІЙСЬКОВІ ВУЗИ»
Ян ІВАНИШИН, військовий журналіст, майор запасу, випускник ЛВВПУ:
— Добре, що сьогодні в Україні хоч хтось намагається зберегти нашу спеціальність — краще щось, ніж нічого. Дуже прикро було спостерігати, як в Академії сухопутних військ вона поступово вмирала і зрештою стала взагалі непотрібною... На мою думку, програма підготовки військових журналістів, яка була у СРСР, — найкраща. Вчитися на факультет військової журналістики ЛВВПУ надсилали своїх курсантів близько 30 країн. Пам’ятаю, як командири говорили, що ми — передусім військові й лише потім — журналісти. Тоді ми намагалися проти цього протестувати, а сьогодні я розумію, що в цих словах був сенс. Військова підготовка була дуже серйозною — в нас було не менше двох двотижневих польових виходів кожного семестру, впродовж яких ми опановували всі види зброї та бойової техніки. Багато випускників училища потім йшли у війська на командирські посади. Такі журналісти несли тягар військової служби поруч з іншими солдатами й зсередини знали систему, про яку писали, — приїхавши у військову частину, вони не ставили дурних запитань. Сьогодні, коли виникла потреба відправляти журналістів у зону АТО, редакції шукають у своєму штаті найбільш досвідчених та «бойових» співробітників, однак більшість із них не має спеціальної підготовки й змушена вчитися вже в процесі. Оптимальний варіант — коли канал чи газета має у своєму складі окремий відділ, який займається військовою тематикою і в якому працюють спеціалісти. Раніше така практика була, й у цих відділах працювали, зокрема, й випускники ЛВВПУ. Мені здається, варто її відродити. Звичайно, не всі курсанти, які здобули фах військового журналіста, будуть зірками, але редакції могли б обирати найкращих. Зі свого досвіду, можу сказати, що на таких спеціалістів, які розуміються на цій темі й мають доступ до війська, завжди був попит, зокрема і в комерційних медіа-компаніях. На мою думку, військових журналістів мають вчити все ж військові вузи — короткотермінові курси або окрема програма у цивільному інституті не здатні забезпечити належного рівня підготовки. До слова, не раз чув від медіа-менеджерів думку про те, що набагато краще брати на роботу людину, яка має ще якусь освіту, крім журналістської. Автогонщик зможе розповісти про автомобіль, а банкір — про фінансову систему набагато більше, ніж будь-який журналіст. Те ж саме стосується військової тематики. Важливо відчути все на власній «шкурі» хоча б для того, щоб розуміти, чому військові приймають ті чи інші рішення. Крім того, така людина завжди буде «своєю» серед військових — її не сприйматимуть як «засланого козачка» чи потенційне джерело проблем.
«ЩОБ РОЗУМІТИСЯ НА ВІЙСЬКОВІЙ ТЕМАТИЦІ, НЕ ОБОВ’ЯЗКОВО МАТИ ПОГОНИ»
Олександр ПРИЛИПКО, журналіст, колумніст «Дня», випускник ЛВВПУ:
— На факультеті військової журналістики ЛВВПУ готували майбутніх пропагандистів радянської ідеології у військах. Звичайно, сьогодні журналістів слід готувати зовсім інакше. Немає сенсу виділяти половину всього навчального часу на військові дисципліни. Адже обов’язок такого спеціаліста — не досконале керування танком, а розуміння проблематики танкових військ, вміння відрізнити «Абрамс» від Т-80. На жаль, сьогодні військові журналісти в Україні часто не можуть похвалитися подібними знаннями. Значною мірою зберігається радянський підхід до цієї професії. На мою думку, військовий журналіст — це не журналіст для армії, це — передусім той, хто може розповісти суспільству про армію, тобто про ту сферу, яка в будь-якій країні намагається залишатися якомога більш закритою від решти людей. Звичайно, кожна, принаймні центральна, газета мусила б мати у своєму штаті оглядача, який орієнтується у військовій тематиці, адже вона завжди залишається актуальною. Журналістам, які пишуть сьогодні з зони бойових дій, часто не вистачає професіоналізму. Саме через це нині відчувається нестача правдивої інформації. Вважаю, що будь-яка пропаганда й викривлення завжди працюють проти суспільства. Якщо наші бійці гинуть, але нам про це не розповідають, — це погана тенденція, яка негативно впливає як на суспільство, так і на журналістику. Звичайно, не можна при цьому й огульно звинувачувати у всіх бідах військове керівництво, провокуючи паніку. Свого часу в Конгресі США було проведено спеціальні слухання, присвяченні висвітленню операції в Іраку. В Україні потрібно організувати щось аналогічне — йдеться навіть не так про освітні програми для журналістів, як про необхідність законодавчого визначення принципів висвітлення бойових дій. Переконаний, що військовим журналістом може стати будь-який журналіст, якщо він досконало вивчить свій предмет. Закінчувати військовий вуз для цього зовсім не обов’язково. Потрібно підвищувати рівень професійних вимог до журналістів, уміти красиво писати не достатньо — необхідно дійсно розбиратися у тому, про що розповідаєш читачам. Такий спеціаліст, приїхавши, наприклад, на блокпост, одразу зрозуміє, правильно там організована оборона чи ні. Все це, насправді, — не такі вже й складні речі. Щоб розумітися на них, зовсім не обов’язково мати погони. Ернест Хемінгвей поїхав до Іспанії писати про громадянську війну звичайним лейтенантом. Костянтину Симонову, перед тим, як відправити його на фронт писати для газети «Красная звезда», присвоїли звання підполковника, але це не допомогло йому стати Хемінгувеєм...
«НЕОБХІДНО СТВОРИТИ ЄДИНУ ВЕРТИКАЛЬ ІНФОРМАЦІЙНОГО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ СИЛОВИХ ВІДОМСТВ, ЩО КООРДИНУВАТИМЕ СВОЮ ДІЯЛЬНІСТЬ З ГРОМАДЯНСЬКИМИ СТРУКТУРАМИ»
Сергій Череватий, начальник інформаційного агентства Державної прикордонної служби України, полковник, кандидат політичних наук, випускник ЛВВПУ:
– Сьогодні в складі силових відомств працює доволі багато журналістів. Є серед них і випускники ЛВВПУ, і ВІКНУ, і просто військові фахівці, які виявили в собі здібності до комунікації. Наприклад, відомі глядачам як речники АТО Владислав Селезньов та Олексій Дмитрашківський не мають профільної журналістської освіти. На мою думку, напрямок інформаційного забезпечення силових відомств потребує передусім систематичного підходу. Буде цим займатись новостворене міністерство інформаційної політики чи інша структура – немає значення. Слід передусім визначити пріоритетні цілі й завдання, які стоять перед державою у цій сфері, потім – структури, що відповідатимуть за їх реалізацію й найбільш ефективні методи роботи. Виходячи з цього, можна буде визначатись з кадрами. На мою думку, тут стануть в нагоді як люди з базовою підготовкою військового журналіста, так і звичайні фахові журналісти, якщо вони пройдуть спеціальний прискорений (від трьох місяців) курс військової підготовки. Останніх можна буде мобілізувати (передусім добровольців) і направляти безпосередньо у війська. Головне – створити єдину систему підготовки кадрів, наприклад, на базі навчального центру у Десні або в Академії сухопутних військ. Безумовно журналісти, які працюють в системі Міноборони, носять форму й фактично є комбатантами й журналісти цивільних ЗМІ, які висвітлюють події в районі бойових дій, потребують зовсім різної підготовки. Для цивільних журналістів, на мою думку, було б доречно організувати короткотермінові (від двох тижнів) курси з основ безпеки життєдіяльності в умовах ведення бойових дій. Штат інформаційного агентства Держприкордонслужби, в складі якого функціонують газета, журнал, сайт і телестудія, на 50-60% складається з випускників ЛВВПУ, а 30-40% – це вихованці ВІКНУ ім. Т. Шевченка. Є в нас, наприклад, і цивільний спеціаліст-філолог, яка пройшла курси і отримала звання молодшого лейтенанта. Що стосується нашої системи прес-служб, то там працюють здебільшого або спеціалісти, які закінчували журналістику в цивільних вузах, або найбільш досвідчені з прикордонників, які мають відповідні здібності. На щастя, в структурі Держприкордонслужби завжди існувала чітка вертикаль з жорсткою субординацією, в якій працювали військові журналісти. Необхідно вибудувати таку загальну вертикаль у всіх силових відомствах України й замкнути її на певний єдиний державний орган. Якщо вона ефективно координуватиме свою роботу з породженими громадянським суспільством несистемними структурами, на зразок групи «Інформаційний спротив», така синергія на фронті інформаційної протидії може дати багато плодів.
Газета:
